Ну що б, здавалося, слова…
Слова та голос – більш нічого.
А серце б’ється, ожива,
Як їх почує!.. Знать, од Бога
І голос той, і ті слова
Ідуть меж люди!..
Саме ці Шевченкові слова виринають з глибин пам’яті як емоційний наслідок знакової події 7 березня 2025 року – концерту до дня народження Т.Г. Шевченка в Житомирській обласній філармонії імені Святослава Ріхтера.
Зазвичай філармонія – це осердя культурного життя міста, мистецький простір для спілкування, сучасна музична тусовка. Але виклики доби внесли свої корективи. З початком повномасштабного вторгнення сенси, зміст, концепції та контенти докорінно змінилися. Нині це спільне переживання досвіду війни та болю втрат, наповнення надією та світлом, усвідомлення нашої ідентичності і відкриття скарбів української культури для себе і світу, ознайомлення з сучасним високим музичним контентом, відкриття його багатства і глибини, розкриття талантів і світовий рівень наших митців, з утвердженням єдності усіх українців. Ця тема пронизує кожен виступ і кожну подію в стінах нашої філармонії. Наша єдність з демократичним цивілізованим світом на лінії фронту і в тому є запорукою здійснення заповітного бажання кожного українця – перемоги. Попри щоденне намагання ворога стерти нас з лиця землі, творчий колектив нашої філармонії щоденно захищають наш культурний спадок, відстоюють українську ідентичність, вдосконалюють художню майстерність, готують нові прем’єри, плекають нове покоління наших місцевих авторів.
Десяток років тому я мала нагоду чути виступ Левка Лук’яненка, активного учасника та організатора тодішніх подій, який ділився спогадами про історичне та доленосне утвердження Верховною Радою Акту проголошення незалежності України 24 серпня 1991 року. Серед ночі депутатська група народного руху України в номері готелю «Київ» відзначала цю визначну подію, настрій панував піднесений, святковий, майже ейфорійний. Україна здобула суверенітет і незалежність дипломатичним мирним шляхом, без жодного пострілу! Всі чекали, що скаже В’ячеслав Чорновіл, очільник та ідейний натхненник народного руху, створеного 1989 року. І як холодний душ з його вуст пролунали пророчі слова: «Свобода не скроплена кров’ю, не цінується». Попереду у нас ще дуже багато важкої праці та запеклої боротьби. І тільки зараз ми всі усвідомили сакральну суть цього пророцтва – свобода скроплена кров’ю…Багато крові…
Концерт, що відбувся – це конкретний потужний високохудожній естетичний та культурологічний внесок в Україні – для України.
Але я хочу привернути увагу нашого глядача та громадськості міста на головну визначальну особливість цього концерту: справжнім хедлайнером цього дійства, головною зіркою та родзинкою стала прем’єра Поліського академічного ансамблю пісні і танцю «Льонок» ім. І. Сльоти вокально-хореографічна композиція «Борітеся – поборете!» на слова Т.Г. Шевченка, музика Павла Табакова, сучасного співака, композитора, аранжувальника, переможця проєкту «Шанс». Сценарій та концепція композиції, її креатив та ідея – спільний творчий доробок молодих талановитих митців колективу: керівника оркестру Інни Токарчук, балетмейстера Андрія Борисевича, хормейстера Максима Гладуна під орудою художнього керівника Володимира Корнієнка.
Це не просто потужний музичний номер, а справжній маніфест, де злилися воєдино слова, глибина традиційного хорового звучання та дивовижного академічного виконання. Це клич до національного пробудження, духовної стійкості та незалежності, живий міст між минулим і теперішнім – від Кирило-Мефодіївського братства («Борітеся – поборете!» – його ідеологічний концепт) до батьків-засновників УНР, з їх боротьбою за незалежність і суверенність молодої Української держави, через загибель героїв Небесної сотні, з шевченківським голосом на вустах, – до сьогодення. Шана та низький уклін тим, хто лупав цю скалу і розбивав чоло об надміцний граніт, проривався до високих істин української самосвідомості та незалежності.
Виразна креативна енергія репу та досконале поєднання класичної усталеної традиції, виконавська культура створюють незабутні враження та переживання, «мурахи по шкірі». Надзвичайно влучне використання репу, що виконує в цьому випадку функцію ритмічного камертону, голосу молодого покоління, додає динаміки, актуальності, драматизму – і це все виправдано.
Магічне поєднання форми та змісту музичного твору створюють справжнє емоційне єднання виконавців та слухачів, що викликає особливий біологічний ефект резонансу, абсолютного естетичного взаєморозуміння та взаємопроникнення, чуття єдності духу.
Бути в такій взаємодії – щастя, чуття «єдиної родини», особливо в час, коли усім потрібна психологічна підтримка. Така музика має болегальмівну дію, знеболення від душевних травм та психологічних «гойдалок», емоційна самооборона та засіб мужньо долати виклики сьогодення. Вона звертається до високого духу, перетворюючи «чорно-біле кіно» в барвистий веселковий світ, виховує емоційність та глибокі почуття.
Саме українська пісня – це ниточка, яка з’єднує воєдино наші традиції, обряди, звички, події, врешті-решт – нашу спадкоємну пам’ять в єдине полотно історії нашого народу.
Саме це перетворює Homo sapiens на освічену і цивілізовану людину. Саме в цьому і полягає всеохоплююча сила мистецтва, щоразу відкривається таємниця, для осягнення якої не вистачає цілого життя.
Роздуми про вплив сучасного музичного виховання на формування особистості сучасного українця призвели до несподіваного ракурсу – опанування української мови засобами мистецтва. Це питання нашого сталого майбутнього, дух національної пам’яті, нашої ідентичності і культури, наша боротьба, єдність, гідність.
Мова стала не тільки явищем культурним, вона стала міцним голосом свободи і наше «Слава Україні!» викликає захоплення у багатьох народів світу. Нація незламних переможе, адже українська – це мова Героїв!
Мова – визначальний захист національно-духовних цінностей та чеснот. І структурною одиницею мови, її наріжним каменем є слово – носій інформації. Ось чому епіграфом до цього відгуку я обрала саме Шевченківське розуміння значущості слова, а відтак і мови в цілому. І найпотужнішим підсилювачем слова є голос, в першу чергу – спів, музика.
Слухати музику – одна з найбільших насолод у житті, що нам дарована. Треба заповнювати ментальну матрицю здобутками нашої української музичної культури, фольклорною та академічною класикою, але з сучасною інтерпретацією з просвітницькими текстами, новими сучасними ритмами та мелодикою, що закарбовані у підвалинах нашої генетичної пам’яті.
Нічого доброго не буває з примусу. Але нічого само собою і не стається. Для занурення у мову треба її полюбити, захотіти її опанувати.. Любов, як найвищу емоцію, будь-яку, не можна завоювати, вкрасти або купити – її можна лише привабити, захотіти показати її глибокі смисли, багатство словникового запасу, красу її мелодики. І найпростіше цього досягти музичними засобами, бо саме музика є єдиною мовою, зрозумілою всім, бо ґрунтується на тонких вібраціях духовності і культури, без яких струни людського серця не дають правильного і гармонічного акорду – «хто має вуха – той почує». Не повинно бути сліпих до краси, глухих до слова і музики, черствих до добра, безпам’ятних до минулого твого народу. А для цього потрібні знання, інтелігентність, що забезпечуються культурою.
В українській лексиці, окрім слова «дякую», є слово «спасибі» – від сакрального словосполучення «Спаси Вас Бог». Це є вищий вираз щирої вдячності, бо коли людина просить спасіння не собі, а іншій людині – значить ви зробили по-справжньому гідний вчинок або сказали потрібні слова в потрібний час.
Тому, низький уклін та щире спасибі всім, хто прийняв участь у створенні унікальної високохудожньої вокально-хореографічної композиції «Борітеся – поборете!»
Наш улюблений «Льонок» однозначно ввійшов в пору другої молодості і рухається в правильному напрямку – не тільки в поступі вперед, а і в висоту – на вищі щабелі творчої майстерності та досконалості.
Натхнення і нових креативних ідей!
Олена Горошко, лікар, постійна відвідувачка філармонії.
