Журналіст Юрій Луканов презентує книгу своєї воєнної прози «Репортер Волковський» 01.03.2025 о 13.00 в Житомирському обласному літературному музеї. Книга викликала бурхливу дискусію на професійному медійному сайті «Детектор медіа». Американське видавництво Defence Press надрукувало її переклад англійською мовою. Автор презентував її у кількох університетах США і Великої Британії.
Юрій Луканов відповів на кілька наших запитань спеціально для читачів сайту «Житомир Щодня».
— Ви все життя працюєте в журналістиці. Чому раптом взялися за художню книгу?
— У 2014 році у щойно звільненому Краматорську стався кумедний епізод. Ми там випадково зустрілася з кореспондентом польської «Газета Виборча» Петром Андрусечком. Ні йому, ні мені не треба було писати в номер і ми домовилися увечері випити вина. Та виявилося, що два досвідчені журналісти, які висвітлювали не лише цю війну, але і масові заворушення, а я навіть ліквідацію аварії на ЧАЕС, не здатні без штопора відкоркувати пляшку вина. А в готелі всі виїхали і там не було коркотяга.
Ви уявляєте здивування наших військових, коли ми прийшли до них з питанням чи нема у них штопора! В них знайшовся шомпол, яким вони запхали корки в пляшку.
Дуже смішна історія. Але ж у репортаж її не вставиш. Хіба що за пивом друзям розповісти. І тоді я вирішив написати оповідання. Написав. Воно було опубліковано. І тоді я подумав, що на цій війні до того епізоду і після нього відбулося безліч подій. Я вирішив, що варто, відштовхуючись від оповідання написати щось більше. І написав.
Петро Андрусечко став тоді журналістом року в Польщі, якраз за висвітлення війни в Україні. На обкладинці книги є його оцінка: «Автор описав одну кумедну історію, яка трапилася з нами на цій війні. Юрій Луканов зумів, зберігши кумедність, передати трагедію цієї війни, розповісти про її суть».
— Про що книга «Репортер Волковський»?
— Формально про журналістів на війні. Але в ній дуже багато питань, які постали не лише перед журналістами, але і загалом перед нашим суспільством після того, як країна, яку більшість українців сприймала як дружню, почала проти нас війну 2014 року.
Зокрема, у друга головного героя донецького журналіста Сергія Сухобокова, трапився розкол у сім’ї — його дружина Ліза стала прихильницею днр. Цей конфлікт один з багатьох, які описані в цій книзі. Здається, він характерний для того регіону — таке там нерідко траплялося.
Герої книги стоять перед вибором збрехати на користь російської пропаганди і отримати звільнення із сумновідомої донецької в’язниці «Ізоляція», чи відмовитися й залишитися там, ризикуючи життям і здоров’ям.
— Який вибір вони зробили?
— А це вже інтрига. Читачі можуть довідатися про це, прочитавши книгу. Вони зможуть купити її під час презентації.
Під обкладинкою ще є три оповідання «Знайти убивцю Фільова». Це антиутопія. Я уявив, що днр і лнр увійшли до складу України на правах автономії, як це хотів путін. Відповідно, вчорашні бандити-бойовики, вбивці і ґвалтівники, стали шанованими людьми — депутатами Верховної Ради, урядовцями тощо. Вони мають право накладати вето на будь-які рішення України. Таким чином євроінтеграція заблокована.
Але мир настав лише зовні. Адже надто багато людей знає про їхні злочини. І вони не сидять склавши руки, а зводять рахунки з бандитами. Ці оповідання таке собі застереження від подібного сценарію.
— Що вам найбільше запам’яталося під час презентації в США і Британії?
— Я проїхався п’ятьма штатами, плюс Вашингтон. Складно сказати щось одне. Але найемоційніше це українські прапори вздовж у селищі Гілсборо неподалік від Вашингтона. Ми з колегою спеціально пішли до мерії з’ясувати, що це значить. Познайомилися з мером Роджером Венсом, який розповів, що мешканці цього населеного пункту просто підтримали Україні після початку широкомасштабного вторгнення. Вони не лише вивісили прапори, але й організували два масові фестивальні заходи, на яких зібрали 30 тисяч доларів на підтримку України. Я був до сліз зворушений і подарував мерові свою книгу.
А загалом я ще й торік був у США — висвітлював вибори і не лише їх. Я вперше був у Нью-Йорку не наїздом на один-два дні, а прожив там днів п’ять, та ще й на Гелловін. Там така фантастично різноманітна публіка, що мені засвербіло знайти можливість пожити там пару місяців і написати книгу про фріків Нью-Йорка. Це вже, мабуть, по війні.
— Ви скромно мовчите про політичні епіграми, які вийшли в трьох збірниках.
— Якщо відвідувачі захочуть і якщо знайдуться любителі цього короткого жанру, то я почитаю їх і презентую свою останню книгу «Янелох», можна навіть попередню і вже давню «Колода від Ющенка». Я завжди кажу, що я найталановитіший письменник в Україні, або навіть у світі. Чому? Пам’ятаєте вислів: «Стислість — сестра таланту». А хто пише коротші твори, ніж епіграми?
Хіба що російській актор Валентин Гафт, який писав дуже гострі епіграми, а потім виявився путіністом. Він сам про це сказав. Він також став героєм моєї епіграми.
Це дуже прикро, що язик,
Котрий був гострий, наче жало,
Поміж сідницями проник
Й лоскоче лідера сідало.
Мало того, я насмілився написати на самого путіна. Мій син Лука сказав якось, що путін це непристойне слово, а *уйло — пристойне. Я наважився на самого *уйла написати.
Ніколи звичай не минеться,
Завжди на світі так було:
коли стоїть, то *уєм зветься,
а як обвисне, то *йлом.
Звісно, писав я і про наших також. Сподіваюся, буде смішно.
— Дякуємо, пане Юрій і чекаємо Вас у Житомирі. Шанувальникам сайту «Житомир Щодня» пропонуємо уривок із книги «Репортер Волковський»:
« – В туалет не виводять, так хоч би тут дали нормально посцяти, а то ходять туди – сюди, – голосно пробурмотів хлопець років двадцяти після того, як за Волковським замкнулися двері.
Він опустив на підлогу шестилітрову пластикову пляшку з-під мінеральної води. От лише наповнення її аж ніяк не нагадувало прозору водицю. Там хлюпалося каламутна жовта рідина. Запах сечі, який стояв у приміщенні не лишав сумнівів, щодо наповнення пляшки. Втім, їх під стінкою стояло аж п’ять штук.
Приміщення колись служило заводською касою. Це була кімната приблизно три на три метри. Входили сюди через броньовані двері, на яких було вирізано віконце з ґратами. Через це віконце працівникам заводу колись видавали зарплату. А звичайне скляне вікно було відсутнє.
В кутках стояли два сейфи. Посеред кімнати типовий канцелярський стіл світло коричневого кольору. В іншому кутку валялися рештки стільця. На підлозі містилися кілька пінопластових пластин. Вони служили матрацами.
Стіни мали зелений канцелярський колір і були розписані досить щільно написами відвідувачів цього помешкання. Волковський зразу не став вчитуватися у настінну епістолярну творчість громадян. Оскільки сюди ніхто не потрапляв добровільно, то навряд чи зміст цих написів мав позитивний характер.
На пінопласті і просто на підлозі сиділи і лежали семеро людей. Волковський згадав колись читаний роман Івана Багряного «Сад Гетсиманський» про 37-й рік. Там людей набивали в камери, як оселедці в банки. Спали вони, лежачи на боці, впритул один до одного і поверталися з боку на бік за командою вертухая.
Тут до подібної тісноти ще не дійшло, але було близько до того.
– Друже, я би хотів, щоб тобі легко і сцялося, і все інше робилося. Але я тобі завадив не зі своєї вини. Вибачай, – сказав йому Волковський, – Можеш продовжувати процедуру. Я вже ніяк тобі не перешкоджатиму.
– Та я вже, – відповів той.
– Мене звуть Іван, – сказав Волковський.
– Ти Іван, і я Іван, двоє нас Іванів, – одказав той. Він наче жартував, але якось без запалу, без живинки. Видно, що було йому не до гумору.
– А в туалет вас не виводять?
– Виводять. Раз на день-два. Вилити оце все.
Зважаючи на те, що у приміщенні перебували жінки, все виглядало дуже дивним. Як же вони здійснюють таку інтимну процедуру? Можливо, пляшка з відрізаним верхом давала відповідь. Там отвір був більшого розміру. Волковський не став допитуватися.
Під стіною лежав на пінопласті вояк із національним прапорцем України на рукаві. Обличчя являло собою червоно-синю масу. Воно було розбите вщент. Розтулені губи демонстрували відсутність двох передніх зубів.
Волковський назвав себе. Той розплющив очі. Через опухлість обличчя вони виглядали вузенькими, ледь помітними щілинками. Вояк ворухнув губами, але нічого не сказав.
Волковський дивився на нього і відчував безсилість. Йому треба бодай забої змазати. Але у Волковського відібрали всі речі, в тому числі рюкзак з аптечкою. Тож він нічого не міг зробити для вояка, який, найімовірніше, потрапив у полон.
Там ще був дід за шістдесят, двоє чоловіків років під сорок, двоє жінок – одна за п’ятдесят, друга за тридцять.
Останньою, з ким він привітався, була Інна, жінка років тридцяти п’яти. Вона возлежала на пінопластовій пластині. Довга спідниця не могла приховати красу її ніг у чорних панчохах і туфлях на високих підборах. На панчохах виднілося кілька стрілок, а один з підборів був зламаний.
Її блуза була розірвана на плечі. На ній виднілося кілька плям вже засохлої крові. Обличчя прикрашав невеликий синець під оком. А ще над правою бровою виднілася чимала подряпина. Виглядало, що брова розсічена.
Навіть жалюгідний стан одягу і обличчя не могли приховати її гордовиту поставу і уміння триматися. Навіть лежачи, навіть у цьому смердючому приміщенні і серед його мешканців, котрі аж ніяк не тягнули на аристократів, вона виглядала королевою.
Волковському здалося, що він її десь бачив. Не міг пригадати, де саме. В подібних випадках щось починало свербіти йому в голові і не припиняло, поки він не згадував, де саме зустрічав ту чи іншу людину.
Після процедури вітання Волковський роззирнувся, шукаючи місце, де притулитися. Він такого не знайшов, тому всівся зверху на столі.
– Що це за скульптури тут стоять в сусідніх приміщеннях? – запитав він, – Вони дивно виглядають серед старих заводських цехів.
Звісно, його це цікавило, але не так, щоб дуже. У нього на душі шкреблися кішки. Ще б пак! Їхав виручати друга. Хотів повторити сімферопольську авантюру, коли витягли француза із рук «самооборони Криму». Але щось пішло не так. Його ж попереджали. Він не послухався. Вирішив брати нахрапом. Ось і вляпався. А тепер його самого треба виручати.
Потрапляючи в складні ситуації, він завжди думав, що робити, як знайти вихід і починав діяти. А як діяти, коли
його запхали до манюньої кімнати з вартовим при вході? Тим більше, коли його попередні плани не спрацювали. Тож, йому було чого впадати у відчай.
Надія була лише на шум, який вже мав піднятися у пресі. Відправляючись у поїздку, Волковський домовився з колегою Віктором Фісюватим, що той підніме ґвалт, якщо від Волковського прийде кодова СМС, яка означатиме, що він потрапив у полон. Або, якщо протягом дванадцяти годин Волковський не виходитиме на зв’язок. Коли його арештовували, Волковський тицьнув на кнопку і СМС відправилася Фісюватому.
Він надіявся, але настрій мав препаскудний. Однак не хотів, щоб це було помітно. Тому і намагався поговорити зі своїми сусідами так, ніби нічого особливого не відбувається.
– Тут був артцентр «Ізоляція», – відповіла на його питання Інна, – Тепер тут міністерство держбезпеки. А скульптурам вже не довго стояти. Вони їх як мішені використовують на навчальних стрільбах.
І тут Волковський згадав. Цю жінку він бачив у російському телевізійному серіалі. Вона там грала роль бізнес леді, такої собі жінки вамп, яка ні перед чим не зупинялася, коли треба було досягти результату.
– Слухайте. Я вас знаю, – ви ж актриса. Ви в кіно знімаєтеся. Що ви тут робите?
На її красивому обличчі промайнув вираз вдоволення. Актрисам приємно, коли їх пізнають шанувальники. Вони не завжди вміють це приховувати.
– Строк відбуваю. Хіба ви не бачите? – відповіла вона із саркастичною посмішкою.
– За що вас?
– За шпигунство для «Правого сектора». За український націоналізм.
– Який націоналізм? Ви ж росіянка.
– Ні, я донецька. Але граю в Києві. В театрі. У кіно знімаюся в Москві. Я в кіно зіграла роль української націоналістки, бандерівки. Приїхала сюди провідати батьків. Точніше переконати їх виїхати звідси. А мої сусіди накатали на мене донос. Писали, що я шпигунка УПА.
Він подумав: яка іронія долі! Вона знімалася в російських серіалах, де НКВДисти зображувалися благородними лицарями, Росія єдиною світлою силою в світі, а українці виглядали зрадниками, борці за її незалежність – пришелепуватими, кривавими вбивцями.
Роками таке кіно крутили по українських телеканалах, викохуючи публіку, яка ненавидить Україну. І ось глядачі таких серіалів, до яких причетна і ця актриса, взяли і заклали її. А ще інші глядачі кинули її сюди і допитують як агентку України.
Звісно, вголос він нічого такого не сказав. Він розумів, що, скоріш за все, тут сиділи люди з цілком протилежними поглядами і їм в цей момент нічого було ділити, крім цієї тісної камери.
– Маразм якийсь… – промовив Волковський.
– Тихіше, – вона приклала пальця до вуст, – за такі слова можуть відлупцювати.
– Вони подивилися вашу роль у кіно і вирішили, що ви справді націоналістка?
– Вони мали б мене на руках носити. Бо та бандерівка була зрадниця. На НКВД працювала. Тобто своя для стукачів. А вони – навпаки.
– Зрадників ніде не люблять. Ні ті, кого вони зрадили. Ні ті, до кого вони прийшли зі зрадою, – сказав Волковський, – Але ж яка сила мистецтва! Скоро дійде до того, що знімуть кіно про хорошого президента. А потім артист, який грав президента, виграє вибори. Телевізор у голові командує, що хоче. Ото виберуть таке, то ми довго сміятися будемо. Крізь сльози.
– Ну і фантазія у вас, – реготнула вона, – Якби не тутешні обставини, то я сказала б, що ви зробили мій день. Як ви могли до такого додуматися? Уявляю цей цирк. Прийде таке до влади і першим указом буде – всім підвищити зарплату до чотирьох тисяч доларів.
– А чого до чотирьох, а не до п’яти?
– Ну до п’яти це вже вапсче буде, – вона знову засміялася, – Де вони стільки грошей візьмуть? Втім, до такої нісенітниці не дійде. Але всяких шпигунок, паскуд, яких грають артисти, в народі часто не відділяють від самих артистів. Я їм кажу, що я в театрі колись грала Любов Шевцову, комсомолку, героїню «Молодої гвардії». А мені відповідають, що то було давно і я зрадила, стала бандерівкою. Мені за зраду по пиці надавали. Дякувати Богу, хоч пакет на голову не одягали і струмом не катували. Ще вимагали, щоб я розповіла як на «Правий сектор» працюю.
– Мене теж тицьнули по лобі.
– Всього один раз? Ну це лише аванс. У вас все ще попереду.
– Дякую. Потішили. Чому росіяни, які вас в кіно знімали, за вас словечко не замовлять?
– Я їм передала інформацію Але поки що мовчать.
Волковський спав просто на столі. Було незручно не лише через тверду поверхню, але і ноги звисали. Доводилося їх підгинати. Але як тільки він засинав, вони розгиналися, спадали вниз і смикали його. Він знову просинався.
Ще він боявся впасти зі столу, бо тоді гепнувся б зверху на свого тезку, який спав поруч зі столом…»
