Адамантова арфа / Ю. Талько — К.: Друкарський двір Олега Федорова, 2025. — 80 с.
Моє знайомство із творчістю Юлії Талько відбулося ще у 2019 році, з часу появи її першої збірки віршів «Слово серцем». Як і тоді, нині авторка пише серцем, карбує слова, вдало підбираючи і риму, й зміст, шліфує кожен твір, мов коштовний камінь і звертається до стародавніх витоків нашої мови. Вірші Юлії Талько насичені рідковживаними й подекуди навіть забутими словами.
«Адамантова арфа» — саме таку назву має невелика за обсягом, але змістовна збірка поезій Юлії Талько, що нещодавно побачила світ у видавництві Олега Федорова. На цю книгу я натрапила на Книжковому Арсеналі. Увагу привернула неординарна назва й гарне оформлення видання. Збірка складається із трьох розділів, поезія в яких об’єднана за тематикою, зокрема, спогади, які поетка, мов художник, фарбує в аквамариновий колір і мрії, які завершують книгу і водночас залишають загадкові ноти недосказаного.
Поезія Юлії Талько наповнена мелодією живих почуттів, у ній є велич рідної землі і голос людської душі. Домінують мотиви віри, незламності, любові до України та світу, людини і природи.
Розпочинається книга акровіршем про українську мову, який, є своєрідною візитівкою поетки. Серед віршованих рядків, створених Юлією Талько, душа знаходить тиху гавань:
І мрієш, і пливеш, прямуєш через даль.
Увагу привертають топоніми пов’язані з містом Житомиром:
А чи слухали ви адамантові шелести жита,
Що на Замкову гору доносять рамена ріки?
Ніби ластівки мостять колиску, промінням розлиту,
Щоб погойдував Тетерів сонце, як доню батьки.
Знаходимо у книзі багато слів і виразів, які потребують вдумливого, уважного читача, адже адамант, дзбан, арха, вертоград та інші слова давно є рідковживаними. Смакую добірною лексикою і читаю поволі, почитайте й ви:
Закинув чуприну Дніпро й позирає увись.
Поетка вправно використовує персоніфікацію, її письмо ритмічне й насичене метафорами. Стиль Юлії Талько стає впізнаваним, хоча часто твори напружені, метафори й порівняння зовсім несподівані, читач дивується у хорошому розумінні. Можливо, щось можна змінити, чи навіть спростити, але тоді то вже буде не Юлія Талько.
Ніжно звучить адамантова арфа, українське слово виблискує діамантами і перетворюється у вірші, що виходять із серця полісянки і звучать спочатку тихо, а потім все потужніше й гучніше заявляють про себе.
Читаю між рядків, ніби дивлюся крізь апертуру мрій і споглядаю зростання й окрилення слова, задавненої думки, слововияву і словотвору. Поезія Юлії Талько насичена глибокими розмислами, збагачена словами-діамантами, але не звільнена від дидактичних мотивів, це й не дивно, адже авторка є педагогинею, у віршах знаходимо й згадки про учнів:
ромашкове поле учнівських очей.
Книга завершується музикою щастя і гармонії, з гумором і любов’ю пише поетка коханому:
Я загорнуся в обійми, що в лаври…
Штраф оплати у мільйон поцілунків!
Інтимна лірика Юлії Талько і є тим самим адамантом, що поряд із рідковживаними словами української мови виблискує у книзі кольору сонця, вірші у якій мелодійні й теплі, дарують віру й надію і вселяють сподівання на щасливий літературний шлях поетки та її творів до читачів.
