Мова йде про книгу «Дослідники Волині», присвячену 125-річчю Товариства дослідників Волині, яка вийшла трохи більше місяця тому.
Її варто розглядати у трьох аспектах: 1) антиукраїнська, проросійська і проімперська спрямованість, закладена у низці нарисів, яка у теперішніх умовах має вигляд підривної акції; 2) велика кількість фактологічних помилок, які дезінформують і роблять неможливим, та навіть шкідливим використання цієї книги учнями і студентами; 3) використання результатів дослідницької та інтелектуальної праці краєзнавців, їхніх особистих відкриттів без посилань на їхні публікації.
Отже, стосовно найбільш обурливого і антидержавного. У книгу нарисів про справжніх дослідників Волині включені постаті, членство яких у Товаристві дослідників Волині було формальним, адже їх записали у цю когорту з огляду на їхній високий суспільний статус, посаду, з метою підвищення репутації Товариства в очах широкої громадськості. І сьогодні було б варто приділяти особливу увагу не їм, а справжнім науковцям, давши високу оцінку їхній діяльності. Проте саме «весільні генерали» оспівані і охвалені у нарисах з неприхованою запопадливістю.
Так, у нарисі про архієпископа Волинського і Житомирського Антонія (Олексія Павловича Храповицького) написано, що він «горів вірою і залишив у спадок Волині та Україні вогонь духовного оновлення» (!!!). У трьох абзацах нарису – хвалебні оди цій людині. І ні слова про те, що він насаджував російську мову, «русский мир», був одним із організаторів мережі «Союзу Русского народа» на Волині, боровся проти автокефалії Української православної церкви і був противником української державності. Саме тому його було заарештовано владою Директорії УНР 5 грудня 1918 року за звинуваченням у проведенні шкідливої політичної діяльності. Перебуваючи в еміграції, називав український церковний рух єретичним. І нині в сучасній московії перевидають його богословські праці, які сповнені ненависті до прагнення Української Церкви бути самостійною.
Аж чотири абзаци оспівування його заслуг присвячено генерал-губернатору Михайлу Драгомирову. Подаю у дещо скороченому вигляді: «У Житомирі його пам’ятали як адміністратора суворого, але справедливого, що відстоював державний порядок і водночас не відмовлявся підтримувати культурні ініціативи місцевих товариств…На Волині залишилася жива пам’ять про нього… у містах і селах краю його ім’я згадували поруч з діячами, які творили інтелектуальне обличчя губернії. Для ТДВ його постать стала своєрідним оберегом – знаком високої честі та доказом того, що праця краєзнавців і вчителів має загальносіспільне визнання» (а далі ще і ще облизування людини, яка стояла на захисті російських імперських порядків – у москві аплодують такому оспівуванню генерала російської армії і цим фантазіям про участь Драгомирова у культурному житті Волині).
Про Володимира Квашніна-Самаріна, ім’я якого внесене до «Росийского родословного фонда» так написано: «Кожен, навіть у зрілому віці має стати частиною оборонних зусиль імперії». Чуєте, ви, сучасні читачі, цей наказ? І знову у москві аплодують. Про участь цієї особи у діяльності Товариства дослідників Волині нічого конкретного не розказано, але головний меседж донесено.
Приділено окремий нарис і душителю польського національно-визвольного руху генералу Андрію Косичу, який був почесним членом Товариства дослідників Волині, але знову ж таки нічого конкретного про його діяльність у рамках Товариства не сказано, проте облизано як царського урядовця. Аналогічно – про графа Олександра Кутайсова, полковника Петра Каталея, директора Житомирської жіночої Маріїнської гімназії Володимира Ногайського, які були представниками російської влади суворими, але справедливими. Стосовно останнього двічі наголошено, що його призначення у Житомир, а згодом у Вільно відбулося «за згодою її Імператорської величності. Отже, діяльність педагога отримала загальноімперське визнання» (!!!) і далі ще чотири абзаци хвалебного слюнявого облизування ніг Ногайського.
З великим захопленням оспівано постать генерал-губернатора Федора Трепова, який був «змалку вихований у дусі відданості монархії та служінню імперії». Далі йде опис його участь у загарбницьких війнах московії , потім чесно констатується, що він протидіяв революційному руху, але «завдяки його підтримці як генерал-губернатора Товариство дослідників Волині мало можливість легально проводити археологічні експедиції, наукові конференції та культурні виставки» – цілковите перекручення і підлабузницька брехня. Далі читаємо, що «він залишався у спогадах сучасників символом дореволюційної адміністративної влади, уособленням строгої, але послідовної імперської бюрократії» і знову слюнявее облизування та фантазії щодо підтримки Ф. Треповим культурного життя Волині.
Про дрібніших за статусом службовців (Ореста Козловського, Василя Євсєєва) говориться як про чесних російських чиновників, які «намагалися зберегти державну тяглість і елементарний порядок». Але, як зауважив найдосвідченіший краєзавець Руслан Кондратюк «Де ви бачили чесного російського чиновника?».
До речі, все вище описане він назвав «Рашпропагандою». Головний спеціаліст Державного архіву Житомирської області Руслан Кондратюк додав до опису архієпископа Антонія: «Махровий антисеміт і організатор чорносотенного руху на Волині, для цього сюди й присланий з Чебоксар. Заснував у Почаєві гніздо імперської пропаганди шляхом впливу на народні маси впровадженням церковної політики московського штибу. Чого варта фраза з рецензованої книги «вразив сучасників новгородсько-псковським стилем» величного Троїцького собору у Почаєві. Цей собор як і вся Лавра й досі є аванпостом Рашистсько-Гундяївської пропаганди в Україні. За його ініціативи видавався сумнозвісний «Почаевский Листок», пропагандистський орган «Союза Русского Народа». Його політика – це насадження московського стилю, образу мислення, відкрите приниження корінного населення, яке інакше як малороссами та інородцями не називали.
Руслан Кондратюк також звернув увагу на розміщення у нарисі про відомого ученого Дмитра Анучина фактів його дослідження витоків Волги, Західної Двіни, Верхньоволзьких озер та озера Селігер. Адже ці місця є сакральними для путінського режиму. Саме там, на Валдаї, на озері Селігер, збираються на шабаші найбільш відморожені рашисти. Саме там, у молодіжних таборах виховують нові покоління українофобів.
Також Руслан Кондратюк зауважив стосовно нариса про князя Володимира Волконського, що він, «будучи депутатом ІІІ Державної Думи приєднався до фракії правих, що відстоювала ідеї монархізму, збереження самодержавного ладу. Про Федора Трепова шанований краєзнавець додав, що «кращого персонажа для втілення образу царського «держиморди»-адміністратора не знайдеш. Він душив у зародку і так слабкі паростки досягнень свободи революції 1905 року. Саме за його генерал-губернаторства у Житомирі у 1912 році було закрито товариство «Просвіта».
Руслан Кондратюк зробив висновок: «Виходячи з вище викладеного вважаю книгу Богдана Ващенка нерекомендованою до використання».
Такої ж думки голова Житомирського обласного об’єднання ВУТ «Просвіта» Святослав Васильчук, члени правління Микола Духніч, Геннадій Махорін, Євгенія Юрченко. Ми рекомендуємо бібліотекам Житомира і області, куди потрапила книга «Дослідники Волині», з огляду на антиукраїнський характер змісту частини нарисів і велику кількість фактологічних помилок, не видавати її для користування учням і студентам.
Геннадій Махорін, кандидат історичних наук, доцент, керівник Центру історико-демографічних досліджень та біографістики при Поліському Національному університеті, член Національної спілки краєзнавців України, лауреат Всеукраїнських премій імені Івана Огієнка і Василя Скуратівського, почесний амбасадор Житомирщини.
