Зустрічі Сергія Храпчука «За лаштунками письменницьких думок» пройшли із шанувальниками митця слова в Житомирі та Коростишеві. На сторінках сайту ми подавали фото подій. Нині пропонуємо відверту розмову з відомим житомирським письменником.
— Сергію, як ви прийшли до письменництва? Що спонукало взятися за перо?
— Чомусь саме це питання найчастіше турбує людей, які намагаються зрозуміти мене, а разом із цим — і мою творчість. Якщо ви очікуєте почути від мене стандартне: «Я з дитинства мріяв бути письменником і складав вірші для батьків, друзів та на свята» — як це звучить у багатьох літераторів, то змушений вас розчарувати. Я ніколи навіть у думках не бачив себе у такому амплуа.
Завжди мав намір стати музикантом, тому активно долучався до різних творчих заходів ще в дитячому садку, а згодом — і в музичній школі. Можливо, саме тоді в моїй свідомості й заклався цей потяг до співу, декламування та запам’ятовування образів.
Щодо того, що саме спонукало мене взятися за перо, — вважаю це збігом обставин. А точніше тим, що на моєму шляху трапилася людина, яка помітила в моїх занотованих думках цікаві поєднання слів та смислів. Хоча скажу відверто: у випадковості я не вірю. Все, що з нами стається, має відбутися, — таке моє бачення життя.
Дуже давно, коли мені було приблизно двадцять і в житті відбувалися певні зміни, переосмислення, кохання, я намагався якось ділитися власними переживаннями. Саме тоді й почав вести своєрідний щоденник. Це тривало недовго — лише рік, але два зошити на 90 сторінок я все ж встиг добре списати. Вони довго пролежали у гаражі. Після кожного перечитування я виривав сторінки й спалював їх. Тобто подальша доля цього «скарбу» була цілком передбачуваною…
І от у 2018 році життя познайомило мене з талановитою філологинею Людмилою Суворовою. Ми почали спілкуватися, і виявилося, що вона також пише чудові римовані тексти. Ми обмінялися думками, і саме тоді Людмила запропонувала мені не просто повернутися до поезії, а й видати вже створене.
Зізнаюся, на той час я сприйняв це як звичайний комплімент. Ну, писав собі та й писав… До того ж це були російськомовні вірші, адже української я раніше не вивчав. Втім, постійне перечитування, редагування творів та живе спілкування дали поштовх до народження нових текстів — і не лише російською, а й перших спроб українською мовою.
— Де ви черпаєте натхнення і як творите?
— Складне запитання… Скоріше не я черпаю натхнення, а воно знаходить мене — причому в найвибагливіших і найнесподіваніших формах.
Якщо відверто, мені важко дати однозначну відповідь. Натхнення — це мить: люди, вчинки, уривки почутих фраз, музика чи чийсь випадковий погляд. А от для того, щоб ця мить перетворилася на рядки, мені потрібна тиша.
— Ви пишете поезію і прозу. Який жанр вам ближчий, чому, чи залежить це від періоду в житті?
— Періоди життя завжди різні… Якщо говорити про мене теперішнього, то я не обмежую себе одним жанром — мені взагалі до вподоби експерименти. Прагну скоріше поєднувати різні напрями в щось одне й цілісне.
Мене глибоко цікавить психологія стосунків та людські світогляди. Я багато спостерігаю, аналізую поведінки людей і згодом переношу ці спостереження у власні твори. А ще — полюбляю жартувати й іноді «впадати в дитинство», як і будь-яка доросла дитина…
Наразі я приділяю більше уваги прозі, ніж поезії. Переконаний, що саме в прозі можу цікавіше донести думку та глибше відкритися читачеві. Поезія, звісно, теж залишається зі мною, але зараз мені просто затісно в її межах.
— Свого часу ви починали писати російською, нині майстерно пишете українською. Наскільки легко дався перехід? Чи є Ваші твори в перекладі іншими мовами?
— «Перехід» — цікаве слово… Проте це не зовсім так. А якщо бути до кінця відвертим — то взагалі не так. Я ніколи цілеспрямовано не вивчав українську мову — були й такі часи. Проте, як ми вже казали, усе почалося з випадку, який став важливим щаблем на моєму життєвому шляху.
Спілкування з Людмилою Суворовою, яка говорить виключно вишуканою українською, спонукало мене до власного експерименту з мелодикою мови. Мені стало цікаво спробувати те, чого я раніше ніколи не робив. Людмила виявилася надзвичайно терплячою та мудрою наставницею, яка й допомогла мені опанувати українську. До речі, завдяки її наполегливості я почав не просто читати україномовних авторів, а й аналізувати їхню творчість, що зрештою переросло в наш особливий творчий тандем.
Щодо перекладів моїх творів — так, вони є. Деякі дитячі оповідання та навіть книжки, як-от «Дюся» і «На ангельських крилах», перекладені й видані англійською та німецькою мовами. Окремі вірші з поетичної збірки «Діалект тиші» також, здається, перекладено німецькою. Якщо не помиляюся, з-поміж моїх творів для дорослих оповідання «Піаніно» було перекладено англійською й подавалося свого часу до кількох закордонних видань… З усіма цими перекладами мені дуже допомогла донька — перекладачка Ольга Храпчук.
— Останніми роками, зокрема і ми на нашому сайті, більше подавали читачам Вас, Сергію, як дитячого письменника. Однак ви дозрілий письменник дорослого слова. Як бачите себе?
— Так, більшість знає мене саме як дитячого письменника, але мало хто здогадується, що дитяча література — це радше побічний результат моєї роботи над творами для дорослих. Моя письменницька діяльність у 2019 році почалася саме з дорослої поезії, а пізніше — і прози.
Серйозна, «доросла» проза приваблює мене найсильніше. Втім, чимало людей вважає, що найкраще мені вдається писати саме для малечі. Тож я не обмежую себе, а органічно поєдную ці два світи — дитячий та дорослий.
— Зустрічі «За лаштунками письменницьких думок» були не звичними презентаціями, це вечори-театралізованого літературного дійства. Чому так і наскільки Вам близький театр?
— Якщо говорити про театр — це більша частина мого життя. Це особливий спосіб бачити й відчувати світ, тому мої твори й відрізняються театральною насиченістю та навіть кінематографічністю. Це тонкочуттєве проживання кожного тексту — саме такими я бачу власні історії.
Можливо, тут проявляється моє музичне сприйняття, але я переконаний: твори мають читати люди (і зокрема актори), які володіють мистецтвом декламації. Тобто не просто проговорюють текст, а відтворюють написане через власні глибокі переживання й відчуття.
Саме тому я організовую не звичайні презентації, а своєрідні мінівистави, до яких залучаю професійних акторів (зокрема з нашого театру), музикантів та колег-літераторів. Зізнаюся одразу: беру не всіх! Дехто навіть ображається, коли не потрапляє на чергову таку зустріч. Але скажу відверто: я не зможу слухати навіть власні твори, якщо їхнє виконання не відповідатиме моєму внутрішньому ритму та музичному слуху. І це не примха — це факт.
— Що є поштовхом до народження ідеї, задуму твору?
— Маю дуже багато нотаток: це не лише паперові записи, а й електронний записник, практично вщент заповнений різними напрацюваннями. Крім того, цікаві ідеї мені нерідко підказують люди — друзі та знайомі.
Щодо самого народження ідей, то для мене воно вже відбулося — там, у моїх нотатках. Відтепер залишилось найцікавіше — поєднати непоєднуване й створити з цього щось справді захопливе та корисне.
— Чи читаєте інших авторів, не обов’язково місцевих, і творчість кого для Вас є певним еталоном?
— Читання — це час, тому зараз я переважно слухаю аудіоверсії книжок. Іноді читаю уривки з творів сучасних авторів у Фейсбуці.
Раніше, ще у 2019–2020 роках, мені доводилося багато читати українських класиків та модерністів, аби краще відчути й опанувати мову. Серед них були Михайло Яцків, Василь Стефаник, Володимир Винниченко, Микола Філянський, Михайло Могилянський та інші. А починав я взагалі з книжок житомирянина Петра Білоуса, які пані Людмила порадила мені для першого ознайомлення із сучасною поезією. Звісно, маю й певний багаж світової літератури, який свого часу й заклав у мені особливі письменницькі смисли.
Щодо сучасних орієнтирів: для мене еталоном є Михайло Жайворон, чиє слово — це справжня поетична родзинка нашого міста.
— Де можна почитати твори Сергія Храпчука?
— Почитати можна на сторінках сучасних збірок, альманахів, антологій періодичних видань, а також на моєму окремому сайті:
— Ви постійно передаєте свої книги до бібліотек, зокрема гарна добірка в Житомирській обласній бібліотеці для дітей та юнацтва.
— Так. Саме у цій бібліотеці найбільше моїх творчих здобутків. У магазинах мене не має, бо не вигідно.
— І наостанок, над чим працюєте зараз і коли чекати на презентацію?
— Я завжди в процесі творення. Останні мої оповідання увійшли до чотирьох збірок прози з циклу «Коло року», упорядником якого є Олександр Козинець. Це унікальні видання, що об’єднали майже тридцять авторів з усієї України. Щиро вдячний панові Олександру за цей проєкт, а головне — за можливість по-новому побачити власні твори у світі прози. Це справді цінний досвід.
Паралельно продовжую працювати над інтелектуальною психологічною прозою та експериментувати з психологічною поезією. Також триває робота над перекладом моєї збірки «Діалект тиші» українською мовою.
Ще з 2022 року на свого креативного ілюстратора чекає дитяча провокативна прозова збірка. А також прагне продовження й відповідного художнього оформлення четверта поетична книжка «Про звірят».
Щодо презентацій — це не проблема, тим паче, що моя казкова історія «Морські пригоди» ще навіть не була представлена широкому загалу.
Дякуємо, пане Сергій за відверту і цікаву розмову. Натхнення Вам у творчості! З нетерпінням чекаємо на презентацію нової книги, оголошення про літературну подію буде на нашому сайті.
