Свобода у вираженні людьми власних думок та відкритий доступ до інформації — невід’ємні складові демократичного суспільства. Недаремно голос журналістів здавна вважається голосом громадськості, адже саме завдяки їхній діяльності ми можемо робити вибір, який базується на фактах. Проте далеко не завжди журналісти можуть виконувати свою роботу без страху й стороннього тиску — висвітлення небажаних для владних чи кримінальних структур фактів часто призводить до ризику загинути або потрапити за грати. Нагадуванням про необхідність поважати свободу ЗМІ, а також приводом для обговорення журналістської професійної етики є Всесвітній день свободи преси, який відзначається щороку 3 травня.
Як виникла ідея відзначати Всесвітній день свободи преси?
Існує два способи обмежити свободу преси — піддавати матеріали цензурі, тобто обов’язково перевіряти перед публікацією, та карати за оприлюднену інформацію, яка викликає невдоволення влади. Але насправді цензура з’явилася задовго до появи друкованих газет — ще в стародавньому світі правителі використовували її як інструмент для керування політичними й моральними уподобаннями людей.
Перша жертва цензури
Ще в 443 році до нашої ери в Римі з’явилася посада цензора, а найвідомішим прикладом жорстокості цензури в античні часи є смерть афінянина Сократа. За те, що філософ не вшановував грецьких богів та подавав згубний приклад молоді, а фактично — за вільне вираження своїх думок, які не співпадали з думками влади, в 399 році до нашої ери його засудили до страти через отруту.
Цензура в пресі
Цензура преси почалася невдовзі після винаходу друкарського верстата. В 1501 році Папа Римський Олександр VI наказав типографіям надавати церковним органам копії всіх матеріалів перед публікацією. Покаранням за непокору цензурі були штрафи та відлучення від церкви. Карл IX, король Франції, в 1563 році заборонив друкувати будь-що без свого особистого дозволу, незабаром цей приклад наслідували й інші європейські монархи. Так було запроваджено ліцензію релігійної та світської влади на друк і публікації, тобто контроль за проявами думок, які могли становити загрозу для морального чи політичного устрою.
В 1644 році британський поет Джон Мільтон на знак протесту проти попередньої цензури написав трактат «Areopagitica», в якому захищав вільне розповсюдження ідей як необхідну умову розвитку суспільства. І хоч скасування закону про попередню цензуру відбулося у Великобританії лише через півстоліття — в 1695 році, цей трактат зайняв помітне місце в історії як свідчення боротьби за права людини.
В США знаковим став судовий процес 1735 року в справі видавця Джона Пітера Зенгера, звинуваченого в наклепі на губернатора Уільяма Кросбі. Суд присяжних визнав критику в газеті заснованою на фактах і виправдав Зенгера. Це рішення стало наріжним каменем свободи преси в США, а в 1791 році принцип свободи слова й преси був закріплений в Першій поправці до Конституції.
Російська імперія
В Російській імперії перший закон щодо преси з’явився в 1721 році, і стосувався він безпосередньо цензури — будь-яке видання, яке мало відношення до релігії чи питань духовності, публікувалося лише з дозволу Синоду. Царем Олександром I в 1804 році було стверджено Цензурний статут, в 1826 році за наказом Миколи I його зробили суворішим. Закривалися газети й журнали, які влада вважала опозиційними — «Літературна газета» Антона Дельвіга, «Європеєць» Івана Кірієвського, «Московський телеграф» та інші. Помітна лібералізація в цій сфері настала під час правління Олександра II — в 1865 році було прийнято закон, який звільняв майже всі видання від попередньої цензури. Втім, подальші законодавчі акти в Росії періодично посилювали заборони й репресії проти вільнодумства в пресі.
Радянська влада
В епоху радянської цензури в країні існували переліки забороненої літератури, а всі періодичні видання хоч і були державними, та все одно підлягали суворому контролю з боку спеціально створених органів, тому про свободу преси в СРСР не йшлося. Після розпаду СРСР в Україні задекларовано гарантії свободи преси законами «Про друковані засоби масової інформації (пресу)» та «Про інформацію».
Віндхукська декларація
Хоч більшість країн світу в XX столітті прийшли до розуміння свободи преси як загальної норми, державна цензура не зникла повністю. 3 травня 1991 року в столиці Намібії проходив семінар з розвитку незалежної преси Африки, на якому було прийнято Віндхукську декларацію — заклик до урядів всіх держав сприяти створенню, підтримці й розвитку вільних ЗМІ. В листопаді 1991-го ЮНЕСКО рекомендувала заснувати Всесвітній день свободи преси, а офіційно свято було встановлено через два роки резолюцією Генеральній Асамблеї ООН.
Вшанування пам’яті журналістів
3 травня також є датою вшанування пам’яті журналістів, які загинули через свою професійну діяльність. В 2020 році світ втратив 50 журналістів, при цьому останнім часом відбувається більше вбивств репортерів не в зонах збройних конфліктів, а в цілком мирних країнах. Це означає, що журналісти часто розплачуються своїм життям за оприлюднення фактів політичної й економічної корупції та порушень прав людини, наприклад, торгівлі людьми. Міжнародною організацією «Репортери без кордонів» постійно відслідковуються умови праці журналістів та складається рейтинг країн за рівнем свободи ЗМІ. В кінці цього переліку — країни, які підтримують лише державні ЗМІ, при цьому обмежують та перешкоджають діяльності незалежної преси.
