За даними Національного банку України, з посиланням на ООН, кількість українців, які виїхали за кордон, сягнула майже 7 мільйонів осіб. Лише з початку 2025 року ще 100 тисяч громадян залишили Україну. Це вже не просто хвиля еміграції — це методичний і затяжний відтік населення, який влада воліє не афішувати.
Вимушена еміграція: нова реальність
Після повномасштабного вторгнення Росії в Україну у 2022 році, країна переживає одну з найбільших демографічних криз у своїй новітній історії. Війна, постійні ракетні удари, нестабільність, невизначеність щодо майбутнього — усе це штовхає українців, зокрема молодь і жінок, до еміграції. Ідеться не лише про тимчасову втечу від бойових дій. Все більше українців осідають за кордоном на тривалий або навіть постійний термін.
За даними Євростату, протягом 2024 року переважна більшість українців у ЄС отримали тимчасовий або довгостроковий дозвіл на проживання. У Польщі понад 500 тисяч наших громадян оформили карти сталого побуту — документ, що дозволяє залишатися в країні необмежений час. Схожі тенденції спостерігаються у Німеччині, Франції, Чехії. Там також активно надають статуси, які дозволяють жити, працювати та вкорінюватися.
Демографічний спад: тиха катастрофа
Українське суспільство фактично втрачає активне, працездатне покоління. Найбільш мобільні, освічені, фахові громадяни — ті, хто мав би відновлювати країну після перемоги, — масово адаптуються до життя в Європі. Вони влаштовують дітей у школи, навчаються, інтегруються в нові суспільства.
Усе менше тих, хто хоче чи готовий повертатися. Особливо, коли війна не припиняється, а в державі бракує чіткої стратегії підтримки потенційного повернення громадян.

“Це вже не просто міграція — це повільний демографічний обрив,” — кажуть соціологи. І наголошують: якщо така тенденція триватиме, то після війни Україна ризикує залишитися з критичним дефіцитом робочої сили, особливо у сферах охорони здоров’я, освіти, науки, виробництва.

Європа — не лише прихисток, а й зацікавлена сторона
Країни Європейського Союзу не лише надають українцям захист. Вони зацікавлені в їхньому утриманні. Демографічне старіння Європи, дефіцит кадрів у промисловості, медицині, логістиці — усе це стимулює держави до створення сприятливих умов для українців. У деяких країнах пропонують мовні курси, перекваліфікацію, податкові пільги, щоби люди залишалися.
Українські ж державні інституції, схоже, не встигають або не бажають конкурувати. Повернення українців додому залишається більше декларацією, ніж реалістичною політикою.
Потрібна стратегія, а не гасла
Проблема не лише в цифрах. Втрата мільйонів людей — це втрата потенціалу, культурного коду, майбутнього. Ані уряд, ані парламент наразі не запропонували комплексного бачення того, як мотивувати українців повернутися: з житлом, освітою, працевлаштуванням, гарантіями безпеки.
Поки ж держава мовчить або закликає “почекати перемоги”, громадяни будують нове життя там, де їм спокійно, прогнозовано і безпечно.
Україна ще має шанс на відновлення. Але цей шанс щодня маліє разом із новим літаком або автобусом, що везе чергову сотню українців за кордон. І якщо держава не почне діяти вже зараз — повертати буде вже нікого.