У центрі Житомира, на Старому бульварі, трапилася типова для місцевого самоврядування історія: замість довгоочікуваного проєкту — пустир і аукціон. Ділянку площею понад гектар, де ще кілька років тому обіцяли збудувати «Спорт Арену» на 3 000 місць, виставили на торги зі стартовою ціною 14 млн грн. Попередньо на купівлю подавали заявку представники місцевого ФК «Полісся».
Проєкт Палацу спорту анонсувався як великий інфраструктурний крок: у 2021 році на будівництво планували закласти 265 млн грн, місту навіть обіцяли державну субвенцію — 30 млн грн на старт робіт. Натомість договір із підрядником розірвали, роботи не розпочалися, а земля, яка мала стати майданчиком для змагань і масових заходів, повернулася до міської комунальної власності і тепер — продається.
Це не просто про одну недобудовану мрію: це про те, як у публічному просторі народжується «проект-обіцянка», який годує пресрелізи, витрачає час і, можливо, бюджетні ресурси, а в підсумку дає натомість нічого. У 2019 році міське управління капбудівництва замовляло експертизу проєкту, за яку заплатили майже 300 тис. грн — але це не врятувало ідею від стагнації.
Хто програв і хто виграв?
Міська влада отримує політичні дивіденди від презентацій і «перемог», але отримати реальні спортивні майданчики — значно складніше. Житомиряни отримали не арену, а шматок землі, який повернувся в управління ради й тепер у законний спосіб продається на аукціоні. Це створює кілька питань до владних рішень:
- Чому проєкт, який отримав і проєктну експертизу, і обіцянки державних грошей, так і не отримав фінансування на будівництво?
- Хто відповідав за підбір підрядника і за розірвання договору — і на яких умовах це було зроблено?
- Як пояснюють посадовці продаж ділянки в центральному парку — як способу реалізації проєкту або як необхідність «приваблення інвестицій»?
Економіка обіцянок: 30 млн субвенції, 265 млн проєкту — де гроші?
Коли оголошують про державну субвенцію чи кошти для великих проєктів, містяни очікують на конкретну реалізацію. У випадку з Палацом спорту Житомир отримав тільки документи й декларації намірів. Нерідко такі історії супроводжуються витратами на проєктування, експертизи та PR — тобто гроші йдуть, але не в бетон, а в папери. Це не просто технічна невдача — це втрата довіри до тих, хто розпоряджається публічними ресурсами.
Поки в мережі з’являються зображення концептів і урочисті анонси, у центрі Житомира — пустка, яка може стати приватною власністю через аукціон. Це класичний випадок «іменованого, але не реалізованого» проєкту: багато шуму, мало результату. Житомиряни заслуговують на чесні відповіді — і на справжні спортивні майданчики, а не на ефектні презентації для фото.
