19 серпня народився Володимир Шинкарук – відомий український бард, педагог, письменник, науковець, режисер, ведучий, почесний громадянин міста Житомира, заслужений працівник культури України, професор Житомирського державного університету імені Івана Франка. Традиційно в день свого народження Володимир Федорович влаштовував великі концерти за участю друзів. Після його смерті ці заходи переросли в масштабний Міжнародний фестиваль мистецтв імені Володимира Шинкарука «Пісенний Спас».
Нині воєнні реалії вносять свої корективи в прекрасні традиції, які існували в мирний час. Однак пам’ять і творчість живе, отже сьогодні згадаймо й ми про чудову людину, нашого видатного сучасника.
На наше прохання спогадами про Вчителя поділився журналіст Віктор Мельниченко.
З Володимиром Федоровичем ми познайомилися на моєму 1 курсі під час огляду учасників конкурсу «Алло, ми шукаємо таланти…» Володимир Федорович тоді жартома наголосив: «Скромність – найкоротший шлях до бідності й невідомості». Він акцентував увагу на тому, що потрібно впевнено реалізовувати свою мрії, не боятись проявляти власний талант.
Вчора зустріч, тепер прощання,
Вчора зимно, а нині – спека,
Той був першим, тепер – останній,
Той був поруч, тепер – далеко.
Той долав найстрімкіші підйоми,
Та його залишили сили,
Той був другом, а став знайомим,
Той літав, а тепер – безкрилий.
Той у невід впіймав удачу,
А назавтра став знову босим,
Той сміявся, а нині плаче,
Той давав, а сьогодні просить.
Той до щастя наміряв кроки,
Ну а вийшло, що – до могили,
Той світив, та погас до строку,
Той палав, а того спалили.
А літа, на жаль, не вертають,
Як не прикро і як не гірко,
Я міняюсь, мене міняють,
То у кращий бік, а то – в гірший.
Я міняюсь разом зі світом,
І сміюсь, і плачу досхочу,
П’ю прозорий весняний вітер,
Гублю дні, а знаходжу ночі.
Ще далеко мені до краю,
Я у неба прошу несміло:
Хай душа моя не помирає
Раніш, ніж помре моє тіло.
Завдяки Володимиру Федоровичу, мав щастя побувати на дивовижних заходах, познайомитися з дивовижними людьми. Інших в його житті просто не було. Бо він сам був справді надзвичайною людиною. І тому притягував до себе таких же велетів духу, яким був сам. Завдяки Володимиру Федоровичу, я мав змогу виступити на фестивалі гумору “Вишневі усмішки”. Двічі ми їздили на батьківщину Володимира Федоровича – на Андрушівщину. За півроку до відходу Володимира Федоровича в кращий світ, влітку ми побували у його рідному селі Червоному. Важко передати, який біль відчував Володимир Федорович, перебуваючи в руїнах колись величного будинку культури, в якому він працював. Митець все робив на всі 100 – професійно і щиро. У нього все мало бути ідеально – до деталей. Та, на жаль, цей метушливий світ і люди не завжди виправдовували його надії й довіру. І, мені здається, це завдавало йому великого болю. Часто він не говорив про це, а просто цитував класиків, і все можна було зрозуміти між рядків. Під час повернення до руїни клубу в Червоному Володимир Федорович з гіркою усмішкою прочитав рядки Геннадія Шпалікова:
По несчастью или к счастью,
Истина проста:
Никогда не возвращайся
В прежние места.
Даже если пепелище
Выглядит вполне,
Не найти того, что ищем,
Ни тебе, ни мне.
А потім була осінь. Остання осінь.
Небо всміхнулось сонцем востаннє,
Осінь ворожить дощем по воді.
Не залишай мене без кохання
Із самотою на самоті.
Втомлене серце б’ється в знемозі,
Очі безсонні, холодні й пусті.
Не залишай мене у тривозі
Із самотою на самоті.
Спогади тихим вогнем спалахнули,
Спокій згорає у цьому вогні.
Не залишай мене із минулим
Із самотою на самоті.
Найбільше наше багатство – це рідні та друзі. Як відомо, найбільша розкіш – це розкіш людського спілкування. Володимир Федорович часто мені повторював слова класика: «Пам’ятай, ми відповідаємо за тих, кого приручили». Він намагався зробити щасливим кожного, кого зустрічав на своєму шляху. Він завжди знаходив час, аби обійняти колегу і сказати декілька слів студентам. Він завжди вітався з працівниками того чи іншого закладу, до якого приходив, і кожному приділяв максимальну увагу. Він кожному дарував світло любові. Він умів любити життя і людей. Адже Бог є любов!
Будував я дім для душі,
Світлий і затишний дім.
Мріяв, щоб душа
в дім мій увійшла
І навік зосталась у нім.
Зрання й до темна
з каменю і скла
Будував я дім для душі,
Та чомусь душа
жити не змогла
В домі тім
кам’янім.
Я ховав печаль
і шукав кришталь,
Зводив кришталевий дім,
Тільки знов душа
жити не змогла
В кришталевім домі тім.
Мріяв я всі дні
про стіни золоті,
Будував із золота дім,
Жив, немов вві сні,
а душа мені
Тихо проказала – ні!
Стільки стратив днів,
врешті – зрозумів…
Збудував з любові свій дім.
Ось тоді душа
в дім мій увійшла
І навік зосталась у нім…
Володимир Федорович на своєму життєвому шляху зустрічав багатьох особистостей, які увійшли в історію, з багатьма з них дружив. Він мав зустріч з Володимиром Висоцьким, на власну поетичну творчість його благословив Роберт Рождественський, він написав книгу про Софію Ротару і працював у Чорнобилі зі знаменитою французькою співачкою Патрісією Каас. За роки творчої роботи Володимир Шинкарук і сам став живим класиком. І багато з нас сьогодні розказує своїм дітям, що мали щастя слухати пісні у виконанні Володимира Шинкарука, спілкуватися, дружити з ним.
Той упав, той угору злетів.
Той втомився від довгих розлук.
На землі серед найкращих слів
Є слово найкраще – «друг»!
День прийде – і ми сядем за стіл.
Час прийде – стануть зайві слова.
Я твій друг – ділим горе навпіл
Ти мій друг – множим щастя на два.
І якої б ти не досяг висоти,
Хай буде чистою душа твоя…
Бо справжній друг – це, наче другий ти,
Бо справжній друг – це твоє друге «я»!
Володимир Федорович мав надзвичайне почуття гумору. І часто говорив, що пісня допомагає жити, а гумор – вижити. Його знамениті поліські коломийки стали народними, історію про його легендарного Дядю Мішу розповідали зі сцени відомі гумористи, багато пародій він написав для дуету “Світязь”. «Хто над собою сміятися звик, тому ніколи не буде сумно», – говорив Володимир Федорович. Гумор допомагав йому боротися і з власною страшною хворобою. Гумор – це велика сила, сила жаги до життя.
Я витерплю все,
Все на світі зумію,
Натура у мене уперта.
Останньою, справді,
вмирає надія,
А дурість – вона безсмертна.
***
Прожиті роки я збираю докупи,
Рахую прибутки й витрати.
Це правда, що справжніх друзів не купиш,
Їх можна лише продати!
***
Той крутий, а той –
Не вище табуретки,
Той стоїть, а той летить на всіх парах.
Найважчу роботу виконують шкарпетки,
Тому що все життя
Проводять на ногах.
***
Самотність має
Свої чіткі закони.
У кожного в житті така буває мить,
Коли ти чекаєш, що хтось тобі подзвонить,
Діждався, але це…
Будильник твій дзвенить.
З журбою радість обнялась, сказав класик. Якраз сьогодні, 19 серпня, Житомир зазнав чергового ракетного удару. Постраждала будівля, в якій я мав щастя виступати на сцені разом з Володимиром Федоровичем. Постраждали люди…
Страждання Батьківщини і нашого народу Володимир Федорович переживав надзвичайно сильно. Після кривавих подій на столичному Майдані Володимир Шинкарук написав вірш «Небесна сотня».
Згодом у зв’язку з подальшими подіями в Україні, зокрема, ставши свідком нових кадрових призначень, Володимир Федорович змушений був дописати до вірша ще одну строфу…
Їх нелюд-снайпер
Відіслав на небо…
Всі, як один,
Вони тепер у Бога.
Ні почестей, ні слави
Їм не треба,
Вони життя поклали
Не для цього.
Їх очі дивляться на нас
З пітьми безодні,
Що там попереду –
Чи щастя, чи руїна?..
Найкращий пам’ятник
Небесній сотні –
Єдина і щаслива
Україна!
Ми присягаємо їм в вірності й любові
У них уже своє небесне братство.
…Та хтось на їх святій невинній крові
Будує і кар’єру, і багатство.
У наш час справді слово на вагу кулі. Так називається вірш Володимира Федоровича, присвячений журналістам. Однак ми бачимо, що нині не лише журналісти, а й інші громадські діячі гинуть за те, що мають свою позицію. Так сталося й з Кузьмою, чий день народження ми також відзначали кілька днів тому.
Вже скільки зим і скільки літ
Йдемо ми до земного раю.
Стоїть на правді білий світ,
Тому за правду і – вбивають…
Стікає вранішня роса
Сльозами по зеленім листі…
З газетних шпальт у небеса
Злітають душі журналістів.
А синій птах майне крилом,
Покличе мрія від порогу,
І не простелить рушником
Нам доля в майбуття дорогу.
Та в серці ще вогонь не згас,
Усупереч брехні і страху.
І знову хтось… один із нас
Заради правди, йде на плаху.
Грозою небо навпіл розколото,
Будити треба душі поснулі.
Сьогодні слово – не на вагу золота,
Сьогодні слово – на вагу кулі!
Нині в Україні війна. 19 серпня 2014 року Володимир Шинкарук дав свій ювілейний авторський концерт. А 6 грудня 2014-го серце його зупинилося. Це був страшний 2014 рік… Володимир Федорович надзвичайно переживав ті страшні події. В останній рік життя він написав ряд віршів, присвячених темі війни, темі боротьби України за право жити. До вашої уваги – один з них.
Дев’ять грамів в серце…
Булат Окуджава
Нерви зав’язані морським вузлом,
Чужі голоси в тумані.
Земля – ось вона, під животом,
А до неба лиш – дев’ять грамів.
Зариваюся в землю зеленим кротом.
Кола в очах багряні.
Життя, мов повітря, розлите кругом.
А до смерті лиш – дев’ять грамів.
Поцілили все-таки в лівий бік.
Подих – як зойк останній.
Постріл смертельний серце обпік.
До безсмертя лиш – дев’ять грамів.
