Житомирський державний український музично-драматичний театр завжди мав нагоду пишатись іменами талановитих режисерів, які працювали на уславленій сцені. Це такі славетні імена, як: І. Кочерга, М. Єсипенко, М. Станіславський, М. Бондаренко, Д.Чайковський, Л. Каневський, А. Акименко, О. Горбенко, В.Смоляк, А. Грінченко, В. Савченко. Не став виключенням і Віталій Павлович Толок, який очолив у 1968 році творчий колектив театру і змусив говорити про себе такою виставою, як “Справа якій ти служиш” Ю. Германа (1969 р.). Це був дебют головного режисера, а за виставу він був удостоєний Почесної грамоти Міністерства культури УРСР та премії.
Є на світі у кожної людини святі слова. Вони повʼязані з життям людини, з її споминами, з її душевними переживаннями. Для Віталія Павловича Толока це слова – Дніпро, Реве-ревучий, Чернеча гора, місто Канів.
Тут у далекому 1930 році у родині Толоків, яка вже мала двох синів, народився майбутній режисер. Дім Толоків був розташований на горі і кожен вечір малий Віталій з даху свого будинку зачаровано вдивлявся у нескінченну даль. А видно було аж на 25 кілометрів. Величний і могутній Дніпро на безкрайньому синьому полотні якого відбивались небесні зорі, вогні пароплавів, що долали безмежний простір величного Дніпра мерехтіли так прекрасно, зачаровувавши малого хлопчика, та чайки, що з криком стрімголов кидалися у воду… Звідки побачивши батька, Віталій босоніж біг до нього, летів мов на крилах щоб опинитись в його міцних обіймах. Віталій, найменший з трьох синів, був його улюбленцем. та не довго Віталій відчував батьківське тепло і любов – батька, Павла Яковича, головного бухгалтера Райспоживспілки, було вислано на Колиму, де він і загинув.
Родина залишилась без батька, годувальника. Всі турботи про сім’ю впали на плечі мами Віталія Павловича – Євдокії Прокопіївни – звичайної української жінки – красивої, талановитої артистки. Любов до дітей, театр та пісня допомагала жити далі, а співала дуже гарно, була регентом церковного хору.
Знайомством з театральним мистецтвом Віталій Павлович перш за все завдячує своїй мамі. Євдокія Прокопіївна була артисткою канівського любительського театру. Вона грала багато, грала талановито, майже всі головні ролі. ще малим Віталій бачив увесь класичний репертуар, що пройшов на сцені Канівського театру. Це і “Хмара” О. Суходольського, і “Ой не ходи Грицю та й на вечорниці” та багато багато інших вистав. Все це не могло не давати своїх наслідків – Віталій закохується театром, театр назавжди входить до його серця, в його життя.
Віталію було всього лише одинадцять років коли почалась Друга світова війна. Не оминула вона і родину Толоків. На фронті загинув старший брат Віталія – Володимир.
Із “Сповіді ” В. Толока.
“Я бачив війну, війну із крові і диму. Знаю її всю. Ми ховалися і жили навіть у льоху, боялись, бомбили безперервно. Знаю як ховались мої старші брати і сестри від вимушеної поїздки у Німеччину. але пережили цю війну, тому, що бачили віконце, світле віконце, яке вело у новий світ, у нове життя, у цікаве нове життя…”
Вперше Віталій Павлович вийшов на сцену під час навчання у школі. початок свого творчого життя Віталій Павлович повʼязує зі своєю вчителькою – Тетяною Іллівною Багрій. Вона викладала українську літературу та разом з тим вела театральний гурток. Тут він з великим задоволенням грає у шкільних виставах. Слід згадати першу роль юного актора – шестикласника Віталія Толока: роль Галушки “В степах України”. Успіх був значним, присутні дуже схвально відгукнулись про першу спробу майбутнього режисера. Так почалось…
Після закінчення школи Віталій вступає до Бобрицького сільськогосподарського технікуму. І тут він не полишає вже своє улюблене захоплення. Толок керує драматичним гуртком технікуму. Грає Возного у “Майській ночі”, Гриця в “Ой у полі нивка, цвіте не залишала байдуж материнка” і багато інших ролей. Талант Віталія Павловича був очевидним, майстерна гра не залишила байдужим нікого. Педагоги технікуму переконали Толока повʼязати своє майбутнє життя з театром. Віталій Павлович вирушає до Києва, до театрального інституту. Віталій мріяв про акторський факультет, але на той час прийом до названого факультету вже був завершений. Але з талановитими людьми завжди стаються приємні несподіванки. Так сталося і з Віталієм Павловичем. Випадково він ззустрічаєтьс з педагогом режисерського факультету Віктором Семеновичем Довбищенком. Ця зустріч стала доленосною у житті Толока. Після прослуховування здібного, талановитого, підготовленого юнака Довбищенко приймає рішення про зарахування Віталія Толока до режисерського факультету. Так він став студентом Київського інституту театрального мистецтва ім. Карпенка-Карого.
Після закінчення у 1955 році інституту Віталій Павлович працював режисером Черкаського музично-драматичного театру імені Т. Г. Шевченка (1955-1959 рр.), Рівненського облмуздрамтеатру імені М. Островського (1959-1960рр.), Вінницького облмуздрамтеатру імені М. Садовського (1960-1969 рр.). у 1969 році Віталія Павловича Толока було призначено головним режисером Житомирського державного українського музично-драматичного театру імені І. Кочерги. Першою постановкою головного режисера на сцені нашого театру стала вистава за п’єсою Ю. Германа «Діло, якому ти служиш».
Віхою у діяльності колективу театру став «Зачарований вітряк» М.Стельмаха, поставлений В. Толоком у листопаді 1970 року – під час відкриття нового сезону. Премʼєру благословив сам автор, який завітав до житомирян і на 100 виставу. Автор М. Стельмах давав схвальні відгуки на роботу В.Толока. Теплі, дружні стосунки з родиною Толоків, Михайло Панасович Стельмах підтримував довгий час.
Віталій Павлович перший з режисерів звернувся до створення на театральній сцені образу конструктора космічних кораблів, нашого земляка, академіка С. П. Корольова. Поставлена ним вистава за пʼєсою О. Романова “Один день великого життя” (1977р.) за яку Віталія Павловича Толока було нагородженло медаллю імені академіка С. П. Корольова.
1981 рік приніс житомирському глядачеві яскраві враження повʼязані з святкуванням 100-літнього ювілею драматурга І. Кочерги. Постановою Ради Міністрів УРСР від 16 листопада 1981 року театрові присвоєно його імʼя, а головному режисерові Віталію Павловичу Толоку – звання народного артиста УРСР.
Серед вистав режисера, які отримали особливе схвалення громадськості, такі, як «Діло, якому ти служиш» Ю.Германа, “Памʼять сердця” О. Корнійчука, “Дума про тебе” М. Стельмаха, “Дороги, які ми вибираємо” і “Пора жовтого листя” М. Зарудного, “Генерал Ватутін” Л.Дмитренка, “Ярослав мудрий” і “Нічна тривога” І. Кочерги, “Лісова пісня” і “Камінний господар” Л. Українки, “Собор Паризької богоматері” В. Гюго, “Весілля в Малинівці” Л. Юхвіда, та інші.
У творчому доробку Віталія Павловича Толока сотні широкомаштабних видовищних та концертно-масових заходів на центральних майданах міста, стадіонах, в районах області. Для всіх житомирян і гостей міста на довго залишиться в памʼяті відзначення 1100-річчя Житомира, зустріч Олімпійського вогню.
З того часу як Віталій Павлович Толок працював у театрі минуло вже не одне десятиліття, а наш глядач памʼятає і з великим теплом згадує прекрасні вистави Толока: «Лісову пісню» і «Камінного господаря», «Діло, якому ти служищ» і «Зачарований вітряк», «Чаклунку синіх гір» і «Думу про любов», «Пору жовтого листя»…
Зовсім не випадково першою виставою Віталія Павловича Толока на сцені Житомирського театру стала вистава – «Діло, якому ти служиш». Ділом, якому служив все своє життя Віталій Толок став театр. Ці слова стали доленосними у його творчій біографії, стали лейтмотивом його долі… І він служив, служив чесно, віддавав всю свою майстерність сцені, вкладав у кожну виставу свою душу. Він жив театром, сценою, своїм глядачем.
Пішов з життя талановитий режисер, театрознавець, громадській діяч 9 грудня 2003 року.
Раїса Долгіх
завідуюча Житомирським обласним літературним музеєм
