Щороку 3 грудня, разом із світовою спільнотою, Україна відзначає день людей з інвалідністю. Разом з нами живуть люди, фізичні можливості яких обмежені. Сьогодні говоримо про формування культури взаємоповаги та підтримки до людей з інвалідністю, яка стає першочерговим завданням й нагадуємо про необхідність захисту їхніх прав та інклюзії в усі аспекти суспільного життя.
Інклюзія – це процес зміни суспільства таким чином, щоб воно включало всіх людей, незалежно від наявності чи відсутності в них інвалідності.
Є три принципи розбудови інклюзивного суспільства:
1. Рівний доступ: люди з інвалідністю мають таке ж право на доступ до освіти, медичних послуг та праці, як і будь-хто інший. Однак часто вони стикаються з системними перешкодами, які позбавляють їх цих можливостей.
2. Лідерство: присутність людей з інвалідністю на керівних посадах допомагає формувати суспільство, де інклюзія стає нормою.
3. Дестигматизація: для побудови суспільства, яке справді підтримує рівність, необхідно руйнувати стереотипи та активно боротися з дискримінацією.
Інклюзивна мова – ключовий елемент створення рівності.
Повага до людей з інвалідністю має відображатися в мові. Так ми сприяємо залученню всіх до суспільного життя та створюємо безбар’єрне середовище. Невідповідна ж мова може нормалізувати дискримінацію, ізоляцію та порушення прав людини, ображати та створювати перепони для повноцінної участі в суспільному житті.
Спілкуючись із людьми з інвалідністю, дотримуйтеся простих принципів поваги та індивідуального підходу:
– у розмові залишайтеся собою, будьте відкритими до підтримки, якщо про неї попросять;
– звертайтеся напряму до людини, а не до її супровідника;
– завжди запитуйте, як людині зручніше спілкуватися, наприклад, чи говорити вам голосніше або повільніше, на якій відстані вам стояти;
– майте терпець, давайте співрозмовнику час висловити думку, а якщо щось незрозуміло, уточнюйте.
Як говорити про інвалідність?
1.Ставте «людину» в центрі висловлювань. Цей підхід підкреслює, що людина важливіша за її інвалідність. Вирази на кшталт «людина з паралічем», «студенти з дислексією» або «дитина з синдромом Дауна» є коректним. Та краще завжди перепитувати, як людина бажає себе називати.
2. Уникайте стереотипів і ярликів. Інвалідність – це частина життя в суспільстві, а не щось «героїчне» чи «мученицьке». Такі висловлювання натякають, що коли людина з інвалідністю успішна або продуктивна – це щось нетипове. Уникайте виразів на кшталт «мужньо долають свою інвалідність». Також небажано використовувати терміни «пережив» або «перемогла» у контексті стану здоров’я.
3. Відмовтеся від поблажливих евфемізмів. Фрази на кшталт «інакше обдаровані» чи «особливі потреби» створюють враження, що опис інвалідності потрібно пом’якшувати, і можуть сприйматися як зневажливі. Евфемізми у цьому випадку заперечують реальність та є спробою уникнути згадки про інвалідність. Термін «людина з інвалідністю» є більш нейтральним терміном, ніж «людина з інакшими можливостями».
4. Інвалідність – це не хвороба і не проблема. Медична модель розглядає інвалідність як стан здоров’я, який потрібно «вилікувати», заперечуючи права осіб з інвалідністю, тоді як благодійна модель змальовує їх як тягар або «проблему», яку мають вирішити люди без інвалідності, тим самим посилюючи стереотипи. Уникайте слова «пацієнт» до людей з інвалідністю, які не перебувають під медичним доглядом, і не характеризуйте їх за діагнозом .Фрази на кшталт «страждає на» чи «потерпає від» натякають на безпорадність і низьку якість життя; краще сказати, що хтось «має інвалідність».
5. Мова повсякденного спілкування. Більшість людей з інвалідністю нормально ставляться до більшості слів, які використовуються у повсякденному житті. Можна сказати «ходімо на прогулянку» людині, яка пересувається в кріслі колісному, або «Ви чули новини?» людині, яка не чує. Однак, фрази на кшталт «сліпий як кріт», «глухий як пень» є неприйнятними навіть для неформального спілкування.
Бачити перед собою передусім людину, а не діагноз – мета, до якої треба йти.
