Відомий житомирський лялькар, засновник і керівник єдиного в Україні офіційного Театру маріонеток, що працює як вуличний театр ляльок, Сергій Соловйов нещодавно повідомив на своїй сторінці у Facebook, що його театр попросили залишити пішохідну вулицю Михайлівську. Ця публікація викликала жваве обговорення серед житомирян, адже Михайлівська давно стала символом культурного життя міста.
Редакція звернулася до Сергія Соловйова з проханням детальніше пояснити свою позицію. Ми пропонуємо читачам його авторські роздуми про те, якою сьогодні є Михайлівська, чи залишається вона відкритим культурним простором і яким він бачить майбутнє головної пішохідної вулиці Житомира.
Сергій Соловйов: «Михайлівська має бути місцем культури, а не територією заборон»
Колись, понад п’ятнадцять років тому, я написав вірш про Михайлівську. Про старий Житомир, його атмосферу, художників, музикантів, кав’ярні, людей. Тоді ця вулиця була для мене символом культурного життя міста.
Минув час. Змінилася країна. Змінився Житомир. Змінилися й правила життя.
Сьогодні я все частіше ставлю собі запитання: наскільки Михайлівська залишається справді громадським культурним простором?
Почнемо навіть не з мистецтва.
Щодня тут на великій швидкості проносяться велосипедисти й водії електросамокатів. Вони не сходять із транспорту навіть у місцях великого скупчення людей. Тут гуляють сім’ї з маленькими дітьми, люди похилого віку, туристи. Проте небезпека вже стала звичною картиною.
Чому на пішохідній вулиці транспорт рухається так, ніби це велотраса? Чому люди повинні озиратися, щоб їх не збили?
На мою думку, саме це мало б стати одним із перших питань для міської влади.
Інша проблема — культурне життя Михайлівської.
Ще зовсім недавно тут панував майже повний безлад. До пізньої ночі лунала гучна музика, збиралися натовпи людей, далеко не завжди тверезих. Часто це більше нагадувало стихійну дискотеку, ніж культурний простір.
Сьогодні ситуація змінилася кардинально.
Тепер складається враження, що простіше заборонити всіх одразу, ніж розібратися, хто дійсно створює культурний продукт.
Під одну заборону потрапляють музиканти-волонтери, які збирають кошти для ЗСУ, автори українських пісень, театральні артисти, творчі колективи.
Їх просто просять залишити Михайлівську.
Мені теж повідомили, що для виступів необхідно отримувати спеціальні дозволи.
Але специфіка роботи вуличного театру зовсім інша.
Ми не можемо за два тижні знати, яка буде погода. Ми не можемо передбачити повітряні тривоги, дні жалоби чи інші обставини воєнного часу. Вуличне мистецтво живе сьогоднішнім днем.
Саме тому система повинна враховувати особливості роботи митців.
Я зовсім не проти правил.
Навпаки.
Я переконаний, що правила потрібні.
Але вони повинні бути зрозумілими, справедливими й однаковими для всіх.
Можливо, варто визначити категорії артистів, встановити часові рамки виступів, допустимий рівень гучності, створити прозору систему погодження.
У різних країнах це працює по-різному.
У Львові існує дозвільна система для центральної історичної частини міста.
У Німеччині вона ще суворіша.
В Одесі до війни виступати можна було значно вільніше, якщо артист не порушував громадський порядок.
У Польщі, зокрема в Гданську, мені також доводилося працювати без складної бюрократії.
Тобто універсального рецепта не існує.
Але є головний принцип.
Не можна однаково ставитися до людини, яка створює мистецтво, і до тієї, хто просто створює шум.
Не можна прирівнювати волонтерський концерт до порушення громадського порядку.
Не можна виганяти артистів лише тому, що простіше заборонити, ніж визначити зрозумілі критерії.
Михайлівська повинна залишатися живою.
Не лише красивою.
Саме живою.
З музикою.
Із театром.
З художниками.
З людьми.
Бо якщо на головній пішохідній вулиці міста більше не буде культури, то вона ризикує перетворитися лише на ряд кав’ярень і магазинів.
А мені дуже хочеться, щоб Михайлівська залишалася тим місцем, де Житомир можна не лише побачити, а й відчути.
