Спогади В’ячеслава Дехтієвського про створення в Житомирі Товариства української мови імені Тараса Шевченка «Животоки» у 1988-89 рр. В’ячеслав Миколайович був одним з організаторів у Житомирі цього Товариства і відповідальним секретарем 1989-92 років.
З початком Перебудови в СРСР з’явились можливості більш вільного обговорення суспільно-політичних процесів в країні, закритих сторінок історії, стану культур і мов народів СРСР. Починаючи з 1986 року — початку «гласності», окремі видання, зокрема «Літєратурная газета», «Огоньок» у Москві, «Літературна Україна», «Жовтень» в Україні, видання творчих спілок у союзних республіках публікували раніше заборонені матеріали, відкривали закриті сторінки історії, обговорювали заборонені теми. Серед них найбільш гострими були теми національних культур і функціонування національних мов на території союзних республік. В Україні з’явились публікації про катастрофічне становище з українською мовою та про постійне придушення прагнення українців до незалежності, розповсюджувались у вигляді самвидаву раніше заборонені матеріали про боротьбу українських політв’язнів, підпільно ходив надрукований на друкарській машинці матеріал «Інтернаціоналізм чи русифікація» Івана Дзюби, з імли виходили постаті вбитих комуністичною владою борців за українську мову Василя Стуса, Валерія Марченка, Юрія Литвина, Олекси Тихого. В червні 1987 року в Києві відбувся пленум Спілки письменників України, який мав ефект вибуху бомби. Дмитро Павличко у своєму виступі навів статистичні дані, згідно з якими 84% шкіл обласних центрів України були російськими, і лише 16% українськими, а в Донецьку, Луганську, Миколаєві, Сімферополі всі школи були російськими. Це була проривна інформація, за таке в попередні роки комуністична влада жорстоко карала і знищувала в тюрмах. Ця та інша інформація спонукала і стала поштовхом для створення в Україні неформальних, тобто незалежних від КПРС громадських організацій, на зразок створених в прибалтійських союзних республіках Народних фронтів та Саюдісу. Ідея створення подібних організацій витала і в Україні — створювались культурологічні товариства та центри.
Пошуки однодумців стосовно долі української мови привели мене в листопаді 1988 року на письменницький захід пам’яті Бориса Тена в Житомирській обласній бібліотеці. Виступали письменники зі своїми спогадами. Це було моє перше знайомство з житомирськими письменниками, зокрема я почув і побачив Олексія Опанасюка, Валентина Грабовського, Миколу Скорського та інших літераторів. Насамкінець я підійшов до керівників спілки і запитав: «Чи вони планують щось робити в Житомирі для розвитку української мови?». Почув відповідь, що на цим працюють, але конкретних планів немає. В тій же актовій залі я познайомився ще з одним вільним слухачем — Петром Лук’яненком з Коростеня (студентом автодорожнього технікуму). Ми довго з ним розмовляли, мріяли про створення в Житомирі осередку Товариства української мови або ще якоїсь організації. Впродовж наступних місяців ми з ним обговорювали політичні події та плани створення організації, шукали однодумців.
11 лютого 1989 року в Києві відбувся Установчий з’їзд Товариства української мови імені Тараса Шевченка. Про з’їзд я дізнався з газети «Літературна Україна», пройшов в Будинок кіно з великими труднощами. Зал був забитий, я слухав виступи в дверях. З Києва я приїхав окрилений, поділився інформацією з Петром Лук’яненком. Почали шукати собі однодумців. Як виявилось, у з’їзді брала участь делегація Житомирської спілки письменників, але я взнав про це пізніше. В березні я зайшов у Спілку письменників поцікавитись про їхні плани на розвиток української мови в Житомирі. Мені повідомили, що цією темою в обласній спілці доручено займатись Миколі Андрійовичу Скорському. По телефону він мені повідомив, що попередньо заходи заплановані на вересень.
А події розвивались швидко і бурхливо. 16 лютого та ж газета Спілки письменників України опублікувала проект програми Народного Руху України, що зразу викликало бурхливий гнів комуністичних органів, і породило надію та приплив енергії в демократичному середовищі.
В лютому-березні того року проходила виборча кампанія перших в СРСР альтернативних виборів до найвищого представницького органу — З’їзду народних депутатів. У Житомирі громадяни наперекір обкому комуністичної партії висунули журналістку Аллу Ярошинську. 19 лютого на міському стадіоні відбувся грандіозний мітинг, в якому взяли участь до 20 тисяч людей, на підтримку демократичного кандидата. Алла Ярошинська виступала проти всевладдя комуністичної номенклатури, закликала до оновлення компартії, її наближення до народу, підтримала лінію Михайла Горбачова на Перебудову, відповідала на запитання. Я написав їй записку, в якій запитував про її ставлення до Програми Народного руху та до пропозиції надати українській мові статусу державної. На мою записку вона прямо не відповіла, але повідомила, що програму Народного руху не читала. Стосовно української мови, то вона оприлюднила запитання на російській мові (Ярошинська в основному виступала російською мовою, як і більшість активістів Громадянського фронту) — «Во Львове Черновол призывает закрывать русские школы. Как Вы к этому относитесь?». Ярошинська відповіла: «Это национализм. Этого нельзя делать!». На тому мітингу було оголошено про створення «Гражданского фронта содействия перестройке».
На початку березня ми з Петром Лук’яненком познайомились із журналістами обласної газети «Комсомольська зірка» Василем Врублевським та Володимиром Даниленком, які поділяли наші погляди. З того часу ми почали зустрічатись в редакції газети, в кімнаті 21, по вулиці Київській, 6 (тодішній Лєніна). На наших зустрічах, в яких брали участь ще Тетяна Гоша та В’ячеслав Шнайдер, ми обговорювали можливість створення в Житомирі осередку товариства української мови, проект програми Народного руху, хід виборчої кампанії.
Громадяни, які підтримували Аллу Ярошинську, збирались на вул. Комсомольській (сьогодні Мала Бердичівська). Кожен, хто бажав прилучитись до громадсько-політичної діяльності та виборчої кампанії, мав розповісти присутнім про себе. На одному з таких зібрань виступив і я (один з небагатьох на українській мові — переважна більшість активістів Ярошинської були російськомовними) та повідомив, що в Житомирі створюється осередок Товариства української мови і запросив охочих на збори Товариства на вул. Київську, 6. На заклик відгукнувся Святослав Васильчук, який тоді працював редактором вісника облагропрому. Ми з ним говорили декілька годин. Надалі він став брати активну участь в діяльності Товариства.
На таких зборах Громадянського фронту я вперше побачив Василя Овсієнка — політв’язня, який відбув у радянських тюрмах і таборах понад 13 років за боротьбу за українську мову, протести проти радянської агресії в Афганістані, участь в Українській Гельсінській групі. Коли він розповідав про себе (він говорив українською), всі напружились і завмерли — повіяло «холодом», настільки це була шокуючи розповідь людини з іншого «світу».
В квітні на Київській,6 вирували дискусії щодо майбутнього осередку товариства: чи буде він частиною всеукраїнського Товариства української мови чи окремою житомирською культурологічною організацією «Скеля Чацького». Перемогла позиція, що житомирський осередок є складовою всеукраїнського Товариства. 27 квітня були проведені установчі збори і було створено міський осередок, керівником обрали Святослава Васильчука. Протокол я завіз в Київ у СПУ, і там 3 травня 1989 року осередок був зареєстрований Всеукраїнським об’єднанням ТУМ на чолі з Дмитром Павличком.
Міська організація ТУМ стала центром діяльності в Житомирі всіх проукраїнських організацій: обговорювалися програми та пропозиції про створення Житомирської організації Народного руху України, формувалася Українська Гельсінська спілка. У зборах брали участь Василь Овсієнко та Валерій Колосівський — організатори УГС в Житомирі, викладачі педінституту Ванда Чайківська та Валентина Прус, Олександр Вєтошкін з Верстатів-автоматів, Володимир Марченко з Промавтоматики, Олександр Харчук з Хімволокна, десятки інших. У травні Житомир відвідав голова Спілки письменників України Юрій Мушкетик. Літературні заходи відбулись в 23 школі, і там було започатковано діяльність осередку ТУМ. Члени товариства української мови на підприємствах, в установах та навчальних закладах розповідали про політичну ситуацію в Україні та СССР, перспективи відродження української державності, мови та культури, про діяльність Товариства. Вони пояснювали необхідність створення в місті й області організацій НРУ та УГС. Незважаючи на опір влади та компартійної номенклатури, на зустрічах, в яких брали участь робітники, викладачі, інженери, студенти, службовці, висловлювалась підтримка демократизації та оновлення. Найбільш активними виявили себе інженери та робітники заводів Верстатів-автоматів та Промавтоматики. На цих підприємствах, а також на заводах Хімволокна, Металоконструкцій, Автозапчастина, Трамвайно-тролейбусному управлінні, Педінституті, Льонокомбінаті впродовж травня-червня 1989 року були створені осередки ТУМу, де обговорювались не лише питання української мови, але й найважливіші питання роботи цих підприємств, політичний і соціальний стан.
На той час у Житомирі склалось середовище людей, яких об’єднували національно-демократичні та патріотичні погляди, та середовище, що об’єднувало прихильників Алли Ярошинської з загальнодемократичними поглядами і орієнтацією на російський демократичний рух та ідеєю створення Громадянського фронту. Ці групи не були оформлені організаційно. З середовища націонал-демократів висловлювались думки про бажаність створення в Житомирській області єдиної організації, яка могла б стати обласним підрозділом Народного руху України. На 8 липня була призначена установча конференція Громадянського фронту (Гражданского фронта — з огляду на російськомовність його активістів). А в Києві на 1 липня була запланована Установча конференція Київської організації НРУ, яка мала визначити дату установчих зборів Народного Руху. Тому напередодні таких організаційних форумів виникла потреба ще раз узгодити позиції і дії обох середовищ, а питання української мови було ключовим. (Треба сказати, що дискусії щодо ідеологічної спрямованості обох середовищ відбувались постійно, з часу виникнення ідей про створення Народного руху та Громадянського фронту).
Серед більшості керівників та членів ГФСП побутувала думка, що спочатку треба провести демократизацію суспільства та побороти компартійний апарат (про заміну однопартійної влади КПРС тоді не йшлося), ліквідувати дефіцити та забезпечити справедливий розподіл, провести економічні реформи. А питання функціонування української мови та культури, здобуття Україною незалежності відносилось на пізніше, на «потім». Ставлення в тому середовищі до української мови і всієї української складової було як до робочої одежі — при потребі одягнути, а потім зняти. Виходячи з цього, в нашому середовищі виникали побоювання, чи не перетвориться Громадянський фронт в Інтерфронт (в прибалтійських республіках і Молдові такі Фронти створювались КГБ з російськомовних жителів тих республік та використовувались проти діяльності народних фронтів, які боролись за національні мови та незалежність). Щоб не допустити розвитку подій в такому напрямку, ми намагалися переконати прихильників Фронту у створенні єдиної організації.
І от 30 червня, ввечері, на Київській,6 зібрались збори Товариства. Зайшла мова про майбутні конференції (Київської крайової організації Руху та установчу Громадянського фронту). Знову постало питання про створення Житомирської організації НРУ. Частина нашого Товариства виступала за негайне організаційне оформлення, інша пропонувала почекати конференції Фронту з надією, що делегати погодяться, щоб Громадянський фронт став обласною організацією Народного руху. В той вечір зібрався і актив Громадянського фронту. 8-9 членів нашого Товариства вирішили зустрітись з ними. Зібрались в кімнаті Комітету захисту природи по вул. Комсомольській, який очолювала Павлина Тарасюк — одна з довірених осіб Алли Ярошинської. Актив Громадянського фронту обговорював підготовку до проведення установчої конференції. Були присутні Алла Ярошинська, Яків Зайко, Олександр Сугоняко, Віталій Мельничук, Олег Хамайдюк — всього понад 25 осіб. З нашого боку участь у розмові брали я, Юрій Резник, Олександр Вєтошкін, Святослав Васильчук, Микола Бабчук, Володимир Листван та інші. Ми повідомили про мету нашого приходу і запропонували з’ясувати, чи збережеться надалі єдина демократична організація, незалежно від назви, зважаючи на те, що ми всі разом брали участь в демократичних процесах, виборчій кампанії на підтримку Алли Ярошинської, члени нашого Товариства були довіреними особами Ярошинської, зокрема Святослав Васильчук. Фронтовики відповіли, що вони не проти нашого подальшого членства в Громадянському фронті. Стосовно відносин з Народним рухом, то позиція не змінилась — взаємодія, але участь у всеукраїнському Рухові — як вирішить конференція. В цьому питанні в них також не було одностайності. Частина (більша), орієнтована на московських демократів, бачила Фронт як окрему самостійну організацію (серед них Алла Ярошинська, Яків Зайко), інші були не проти співпраці з НРУ (П. Драга, Олег Хамайдюк). З тим, щоб надати майбутній установчій конференції українського духу і підтягнути Фронт до Руху, я запропонував три речі, які були б суголосні сподіванням та очікуванням українців. По-перше, ввести в програму Фронту вимогу про надання українській мові статусу державної, по-друге, доповідь про політичну ситуацію, потребу створення та програму організації зробити українською мовою, по-третє, документи конференції та резолюції видрукувати українською мовою (на той час це було дуже важливо з огляду на те, що документи друкувались і тиражувались на друкарських машинках, це була трудомістка робота, а доступу до двох обласних газет — одна компартійна, інша комсомольська, — не було). Навколо цих пропозицій розгорнулась гаряча дискусія. Незважаючи на наші прохання і доводи, більшість фронтовиків вважали це не прийнятним. Зокрема Яків Зайко повідомив, що питання української мови в програмі буде розглянуте конференцією, але можливість виголосити доповідь та надрукувати документи українською, категорично відкинув. Аргументував тим, що на конференцію запрошені і приїдуть представники з інших республік (в тому числі Борис Єльцин, Тельман Гдлян та М. Іванов – борці з корупцією в СРСР), які не знають української мови. Нашу пропозицію підтримали лише декілька фронтовиків, серед них Олег Хамайдюк (молодий двадцятидворічний хлопець, який трагічно загинув через рік при невияснених обставинах, начебто через нещасний випадок на виробництві) та П. Драга. В запалі дискусії Алла Ярошинська, з якою ми сиділи через стіл, сказала мені, що за мою позицію вона готова дати мені рекомендацію в УГС — в її устах це була радикальна націоналістична екстремістська організація. Отже, спільного розуміння і рішення знайдено не було. Тим не менше декілька фронтовиків виявили бажання взяти участь в Київській конференції крайового руху.
8 липня в будинку культури меблевого комбінату відбулась установча конференція Гражданского фронта содействия перестройке (ГФСП), яка прийняла рішення про самостійну автономну діяльність організації, тобто підтвердила її сутність як локального житомирського явища. На конференції виступили й закликали делегатів до тісної співпраці з Рухом Василь Овсієнко, Валерій Колосівський, Микола Ярмолюк, Святослав Васильчук, Василь Врублевський. Але більшість делегатів конференції, в першу чергу керівники Алла Ярошинська, Яків Зайко вважали Фронт самодостатньою організацією, основним завданням якої є боротьба проти місцевого комуністичного апарату. Наші побажання були враховані лише частково — конференція ГФСП записала в своїй програмі, що «Украинскому языку в УССР необходимо придать статус государственного языка». Зате повторена компартійна теза, що «ГФСП считает недопустимым, вредными для дела перестройки националистические, шовинистические сепаратистские течения в различных формах народного движения». Але гострота та актуальність питання української державності та мови були замовчані. ГФСП та міська організація НРУ, що була організаційно оформлена 27 липня 1989 року, пішли різними шляхами.
Щоб визначити нові завдання та плани ТУМу, 3 серпня була проведена установча конференція міського об’єднання Товариства української мови, в якій взяли участь представники 14 первинних осередків з найбільших промислових підприємств та вузів міста. Делегати надали об’єднанню назву «Животоки», обрали Раду в складі Миколи Бабчука, Людмили Бондарчук, Святослава Васильчука, Володимира Даниленка, В’ячеслава Дехтієвського, Нестора Думанського, Івана Колодюка, Анатолія Маляренка, Неоніли Стрільчик, Миколи Скорського, Івана Редчиця, Юрія Ущаповського. Головою було обрано Святослава Васильчука, секретарем – В’ячеслава Дехтієвського. Делегати конференції обговорили стан з українською мовою в Житомирі та області. Було відзначено, що органи влади використовують у діловодстві та спілкуванні здебільшого російську мову, підприємства та організації майже повністю користуються мовою імперії, особливо союзного підпорядкування. Російська мова панувала в закладах торгівлі та обслуговування, на громадському транспорті. Мова викладання в інститутах та технікумах Житомира майже всуціль російська, в тому числі в педінституті, який готував вчителів для сільських шкіл — навіть для вчителів української мови деякі дисципліни викладались російською, та й самих студентів української мови і літератури набирали разів в три менше, ніж російської. З 31-єї школи Житомира офіційно в 18-ти навчання проводилось російською, в 7-ми російською і українською, в 6-ти українською. Але насправді у формально українських більшість предметів викладались російською, не кажучи про змішані. В російських школах навчались 65% житомирських дітей, у начебто українських і змішаних лише 35%. В дитсадках співвідношення було ще сумніше — виховання 73% дошкільнят проводилось російською мовою, українською — 27%, тобто з приходом цих дітей до школи української було б ще менше. Відомчі дитсадки, які належали підприємствам і організаціям, були повністю російськомовними. Ми виріши йти у відділи освіти, школи, дитсадки з вимогою переводити навчання та виховання на українську, відкривати українські класи, домагатись від органів влади переводити на українську діловодство, запроваджувати українську в закладах торгівлі та громадському транспорті. Було прийнято звернення до Верховної Ради УРСР з вимогою надати українській мові статусу державної та заклик до житомирян тиснути на формально найвищий законодавчий орган та фактичну владу — ЦК КПУ.
В середині вересня Громадянський фронт виступив із закликом до загальноміського страйку, який підтримали житомирські організації НРУ, УГС. ТУМу. Ми запропонували додати до соціальних та економічних вимог ще й політичні: надання українській мові статусу державної, більше суверенітету Україні, економічної самостійності, відміни 6-ї статті Конституції та деяких інших з програми Народного руху.
25 жовтня в Києві відбулась сесія Верховної Ради УРСР, на якій було прийнято рішення про проведення виборів до Верховної ради та до місцевих рад, та відповідні закони, які давали деякі можливості взяти участь не тільки представникам компартії. Та ж сесія прийняла закон «Про мови в Українській РСР», в якому було зафіксовано, що державною мовою в Україні є українська. Це був наслідок нашого (рухівського, угеесівського та інших демократичних організацій) тиску, вимога резолюції установчого з’їзду Руху. Під стінами Верховної Ради зібрались десятки тисяч людей, в тому числі велика делегація житомирян.
У той період в обласній бібліотеці щопонеділка відбувались збори громадян, на яких розглядались актуальні політичні, соціальні питання, стан культури та української мови. З доповідями виступали Юрій Ущаповський, Неоніла Стрільчик, Нестор Думанський та інші.
Наприкінці грудня 1989 року розпочалось висування кандидатів у депутати Верховної Ради УРСР та місцевих рад. Крайова організація Руху прийняла рішення взяти участь у виборах депутатів всіх рівнів. Закон передбачав вибори депутатів за мажоритарною системою. На території області було визначено 14 виборчих округів, з них три в Житомирі. Український закон дещо відрізнявся від союзного та російського. Депутати обирались напряму до Верховної Ради, без проміжної ланки — З’їзду депутатів, як це було в СРСР та Росії. Але система висування кандидатів була надзвичайно складною. Право висування мали або збори громадян за місцем проживання числом не менше 200 людей, або трудові колективи чи громадські організації. Якщо зважити, що трудові колективи підприємств, установ, навчальних закладів могли збиратись лише за погодженням з керівниками, які повністю були підконтрольні компартійним органам міста і області, то в нас були обмежені можливості. Єдиною зареєстровано неформальною громадською організацією в Житомирі, яка мала право висувати кандидатів, було лише ТУМ «Животоки» — зареєстроване за адресою обласної організації Спілки письменників України на площі Рад. Ми скористалися цим, і вирішили висунути Василя Овсієнка до Верховної Ради України по Корольовському виборчому округу.
Для висунення кандидатів до Верховної, обласної і міської рад ми скликали 29 грудня 1989 року пленум ради Житомирського міського об’єднання «Животоки». Пленум (таку назву нашого зібрання ми обрали відповідно до вимог виборчого закону) відбувся в залі товариства «Знання» по вулиці Михайлівській,3, зараз там знаходиться танцювальний колектив «Сонечко». Члени Ради збирались до 10-ї вечора. Прибули 11 з 12-ти. Головою зібрання було обрано мене, секретарем Неонілу Григорівну Стрільчик, яка тоді працювала заввідділом обласної бібліотеки. З дотриманням всіх необхідних формальностей ми висунули одноголосно кандидатом до Верховної Ради УРСР Василя Овсієнка. Протокол завірили печаткою всеукраїнського організації ТУМу в Києві. Також пленум висунув більше трьох десятків кандидатів в обласну і міську ради. Особливих проблем з їхньою реєстрацією у виборчих комісіях не було. А от Василя Овсієнка Корольовська виборча комісія зареєструвати відмовилась. Звичайно ж за вказівкою обкому партії; закам’яніла за десятиріччя компартійна номенклатура не бажала бачити кандидатом відвертого антикомуніста і політв’язня. Ми подали скаргу в Центральну виборчу комісію в Київ. Документи в нас були в порядку. Ми, я і С. Васильчук, прибули в кінці січня 1990 року на засідання ЦВК в Києві, де активно доводили правомірність висунення та правильність оформлення документів. Після довгої дискусії ми домоглись свого — Василь Овсієнко став кандидатом. Таким чином, в Житомирі нам вдалось висунути від «Животоків» Василя Овсієнка по Корольовському округу до Верховної Ради, та десятки членів нашого Товариства були висунуті кандидатами в депутати до Житомирської обласної та міської рад.
В’ячеслав Дехтієвський, один з організаторів у Житомирі Товариства української мови «Животоки», відповідальний секретар 1989-92 років.
Редакція сайту не завжди поділяє думки і погляди, викладені у матеріалах наших авторів.
