Не секрет, що московській патріархат працює на москалів. Однак, є традиції, вірніше, наративи, які нині сприймаються як «наші», а по суті нав’язані східним сусідом. Про наративи та як їх позбутися спілкуюся з філософом Костянтином Гаєм.
‒ Пане Костянтине, нашу розмову ми ведемо під час посту. Чи є нав’язані нам правила поведінки у цей період?
‒ За часи перебування України та української церкви в московській окупації, під омофором так званого московського патріархату, до нас багато перенеслося ординських наративів, які навіть можна вважати забобонами. Наприклад, було таке указаніє зняти всі рушники на образах, іконах, бо віряни повинні бути в якомусь смутку і журбі.
Мені колись у піст зробили зауваження: «Чого це я розповідаю щось смішне? Не можна, піст йде»! Уважно читаємо Святе письмо, де написано: «Коли ви поститеся, то не робіть скорбного обличчя, а намастіть голову свою оливою і тільки радуйтеся». І це не маловажно, знаєте. Я пощуся і не роблю з цього подвиг чи тяготу, у мене це викликає задоволення. Піст це не в їжі, а в душі. Невживання м’ясної їжі є тільки засобом смирення наших пристрастей. Коли людина не їсть м’яса і матюкається, то це вегетаріанець, який матюкається, а не поститься. В самій московській церкві більше схиляються до показовості відношення до посту. Крім того, у них в одязі домінує темний колір і відтінки. Це породження від ординської церкви, яка була створена в орді і багато чого було з неї принесено в сучасний московський патріархат.
‒ Це після реформи патріарха Никона?
Так, тоді сформувалися старообрядці ‒ окрема гілка, представники якої після реформи були у вигнанні. Никон, приймаючи догмати східної церкви, яку вони назвали православною, йшов на компроміси з місцевим населенням, які звикли до ординських правил. Так ординські традиції увійшли у сучасне московське православ’я. Крім того є таке поняття ‒ фарисейство. Христос застерігав від фарисейства, це коли ви турбуєтеся про зовнішнє, а не про внутрішнє. Наприклад, є багато правил як заходити у храм, скільки разів перехреститися, поклонитися, як свічку поставити. Оце зовнішнє ‒ наративи від того московського впливу. Якщо подивитися їхні молитовники і порівняти з правилами поведінки священникам, то там буде більше пересторог, ніж для священника.
‒ Як же зайти в храм пересічному громадянину? Про це не можна давати ніяких вказівок, краще просвіщати і роз’яснювати. Знаю, що жінці потрібно накинути на голову хустку.
‒ Так багато людей звикло. Хустка це хіджаб мусульманський. Жінка у храм може зайти і без хустки, але якщо вважає за потрібне, то може її накинути. Це не є порушенням.
‒ А «критичні дні»?
‒ Людина звикла легше виконувати заборони ніж благоразумні дії. В ці дні жінка ослаблена, і при сходженні духа святого, перебування в храмі їй може бути не корисним. Згадаємо місце в Євангелії, коли кровоточива доторкнулась до Господа і кровотеча припинилась. І ви уявіть, що така жінка в критичні дні зустрічається з Духом Святим і у неї раптом припиняються місячні. Шкідливо ж буде.
Розповім про ще один наратив — носіння жінкою штанів. У Святому письмі є насторога, що гріх одягати чоловіку жіноче вбрання, а жінці чоловіче. Але хто сказав, що штани це жіноче вбрання? В часи Ісуса Христа чоловіки носили хітони, а жінки якраз в умовах гігієнічності носили такі штанці у вигляді шароварчиків. В Римі носіння штанів вважалось варварською одежею, їх одягали тільки кіннотники для того, щоб їздити на конях. І ніхто не казав, що штани є чоловічою одежею. В ординців ‒ так, бо вони теж були кіннотники. І вони носили штани обов’язково, бо ж не могли по-іншому їздити. То це не значить, що це чоловіча одежа.
‒ Звідкіля беруться традиції? Та ж хустка на заміжній жінці, наприклад.
‒ Я особливо не цікавився, коли виник цей звичай. Ось ці твердження, що «іспокон віків», то ми точно не знаємо, коли воно з’явилося. Хочу пожартувати: «Смішно, коли кажуть, що галка летить, ото Галичина, а ворона, ото Воронеж» (сміється). Звідки беруться традиції? Дивіться, так склалося, особливо після ковіду, що на поминальні дні мені у храм приносять цукерки. Я цукерок не їм, діти дорослі, тому солодощі віддаю у дитячий будинок. Кажу людям, щоб не несли, а мені у відповідь: «Не можна, бо так було споконвіків». Оце цікаво, з яких саме «віків»? Пригадую, що в моєму дитинстві я навіть не бачив, що таке шоколадна цукерка. А для сучасних людей це вже «споконвіків». Розумієте?
‒ Ми сказали про жіночі забобони, а щодо чоловіків?
‒ Церква повинна боротися з забобонами, а їх у нас забагато прийшло з московщини, є і для чоловіків. Тому треба пояснювати, а ставити заборону не бажано, бо виникають протиріччя.
‒ Музика теж заборонена. Чому?
‒ Навіть більше, деякі українські священники кажуть, щоб на похороні музики не було. Тут саме цікаве коли ця відраза до музичних інструментів з’явилась. Коли Никон проводив реформи у московській церкві, а на той час українська церква туди ще не входила, то скоморохи підтримали старообрядців. Вони всюди висміювали никонівських попів. Довели їх до того, що в москві зібрали музичні інструменти на площі, їх об’явили «орудієм Сатани» і спалили. І десь 200-300 років була заборона на використання тих інструментів у московії, але не в європейських країнах. За цей час у московському фольклорі виникли такі співаночки з фразами «три ди ри ди рин ди рин ди ди», то оце «трин дирин» є імітацією звуків народних інструментів. Пізніше музичну нішу заполонили роми, так музика там відродилося. Але в українській церкві не було такої заборони, ми маємо використовувати музичні інструменти і славити Бога. В одному з псалмів сказано, що хваліть Бога на трубах, на органах, на музичних інструментах. Ми маємо своїх композиторів, які писали прекрасну українську духовну музику. Скажу ще за святих.
‒ Святих? Які ж тут можуть бути московські наративи?!
‒ За час панування московської церкви виникли так звані «сумнівні святі». Їх внесено з порушенням правил, дехто з них просто гарно жертвував московським попам, а такі правила як нетлінність мощей або явлення чудес у них не було. Наприклад до сумнівних святих ми відносимо Олександра Невського та царя Миколу ІІ.
‒ Пане Костянтине, дякую за цікаву та відверту розмову.
Записала Влада Іщук. Фото з мережі Інтернет.
